Антиросійський демарш Катамадзе гірше, ніж демарш Кікабідзе

0
159

Дмитро Бавырин

Новина про те, що Ніно Катамадзе видалила свій пост із заявою про відмову від виступів у Росії, виявилася дезінформацією: ми дійсно прощаємося. Несподіване рішення співачки прокоментував навіть прес-секретар Кремля, а «мережеві воїни» вже другу добу вправляються в дотепності на її рахунок. Між тим у цій ситуації немає нічого доброго і нічого веселого.
Коли про тебе говорять що-небудь неприємне, природна (але не завжди краща) реакція – сказати щось неприємне у відповідь. Не дивно, що на заяву джазової співачки і композитора Ніно Катамадзе про те, що вона більше не буде виступати в Росії, деякі коментатори з числа політиків, журналістів і блогерів відреагували в дусі «так хто вона взагалі така?». Невелика, мовляв, втрата.
Але насправді ситуація склалася досить сумна.
По-перше, Ніно Катамадзе дійсно талановита артистка, в якихось своїх проявах майже унікальна. Те, що про неї не знають невизначено широкі кола, наслідок специфіки жанру джаз, точніше – сучасний джаз (деякі до цих пір сприймають цю музику через трубу Армстронга).
По-друге, Катамадзе з тих грузинських музикантів, від яких подібних політичних завихрень можна було очікувати в останню чергу. Незабаром після війни 080808 і визнання Абхазії і РПО з боку Росії вона виступила в рамках московського концерту групи «ДДТ» разом з ансамблем з Південної Осетії. Не всі зобов’язані любити антивоєнний пафос Шевчука (хоча він, нагороджений медаллю «За ратну доблесть» від ветеранів з «Бойового братства» за свої поїздки в Чечню, явно має на нього право). Але справа не в ньому, а в тому, що з боку Катамадзе це був Вчинок. Грузинським шовіністам, надзвичайно активним у ту пору, тим більше наплювати на погляди Шевчука, а ось спільний концерт з південними осетинами в їх очах був очевидним зрадою.
Всі ці роки Катамадзе була в першу чергу саме музикантом, громадянську позицію якого визначало активну участь у благодійності, а не політичні флешмоби (а це саме що флешмоб: раніше від концертів в РФ відмовилася меццо-сопрано Аніта Рачвелішвілі, заодно вибачившись за попередні). Джаз-діва була не з тих, хто лізе в коментатори при МЗС своєї країни. Вона була представником того чистого мистецтва, яке не знає (і не повинно знати) кордонів.
І раптом – такий демарш. Для самої Катамадзе – досить відчутний. Як випливає з графіка її виступів, з 2011 року співачка дала 272 концерту, з яких більше половини – 141 – у Росії (далі йдуть Україна, Грузія і США).
Простіше кажучи, це відмова від половини заробітків.
Очевидно, у неї знайшлися вагомі причини, щоб підтримати протестуючих в Тбілісі, заявити свої вимоги до влади і зробити таку високу ставку – відмовитися від концертів в РФ в якості символічної жертви натовпі (антиросійські заяви для основної маси грузинської опозиції зараз щось подібне маячка «свій-чужий», хоча офіційна влада країни неможливо дорікнути в симпатіях до Москви).
Саме тому це – сумна історія. Видатний музикант купилася на дешеве політиканство укупі з застарілим брехнею і спробами самообману, які в Грузії визначають ставлення до конфліктів з абхазами і осетинами. І хочеться сподіватися, що Катамадзе хоча б не піддалася грузинському імперському почуття щодо цих народів –явищу, загалом-то, потішному (імперський почуття повинне підкріплюватися політичними можливостями, а не одними лише «хотєлками» – на практиці упоратися зі своїми, як вони вважають, провінціями у незалежних грузин не виходило), але все-таки кривавого. Раніше вона ніколи не давала зрозуміти, що мрії про «чемі міца» мають для неї певне значення. Вона була вище цієї політичної бруду.
«Чемі міца» – це «своя земля». Ті самі «20% грузинської території», які Росія нібито окупувала. Суб’єктність абхазів і осетин грузини не визнають, як не визнають і військового програшу від них на початку 1990-х років – звалити все на Москву зручніше і з точки зору realpolitik, і з позиції національної гордості.
Багато в чому це нагадує нацизм в його класичній версії: відмовляючи іншим народам у праві на існування через знищення, вигнання або насильницьку асиміляцію, німці теж виставляли себе жертвою змови «прийшлих». Це визначення щодо абхазів і осетин використовував Звіад Гамсахурдіа (грузини були єдиним народом на теренах екс-СРСР, хто вибрав собі в лідери радикального націоналіста; саме грузини, а не латиші і тим більше не естонці). Його досі використовує Вахтанг Кікабідзе.
До речі, саме Кікабідзе довгі роки займав місце символу тієї грузинської культури, яку втратила Росія з-за своєї уявної «агресії». Хоча в його випадку шкодувати і справді не про що. Навпаки, цей провінційний шовінізм, який зробив актора добровільним агітатором при режимі Саакашвілі, цілком підходить людині, головна (а для багатьох росіян і єдина) роль якого – Валіко Мизандари, селюк у великому місті, дика, але симпатична («Міміно» – це, загалом-то, радянський «Борат»). Ліберальна радянська інтелігенція вважає Кікабідзе втіленням «честі і гідності», але за поглядами він саме що дикун, просто дуже артистичний і вміє сказати красиво, особливо якщо це тост за гостей і/або жінок.
Людина, якій Буба зобов’язаний своєю всесоюзної популярністю, – великий Георгій Данелія в подібному шовінізмі помічений не був, а на новину про початок бойових дій у 2008 році відреагував просто і гірко: «Мені шкода, що я дожив до цього дня».
Втім, з Кікабідзе все давно вже зрозуміло: такий поважний вік асоціюється з мудрістю лише у патріархальних південних народів, у більш розвинених на нього, навпаки, «роблять знижку». А ось те, що керуватися політиканством у своїх діях тепер вирішила і Катамадзе, повторимося, сумно.
Мова не про те, що хто-небудь (і росіяни в тому числі) втратив її саме як співачку, адже, слава богу, в XXI столітті живемо. Але коли талановита людина, раніше служив саме своєму таланту, раптом піддається на щось конкретне, ідеологізована і дріб’язкове, це завжди сумно. Тим більше у випадку з Грузією, де питання «20% територій» невіддільний від крові і зухвалої брехні.
Суть поточних грузинських протестів у протистоянні влади і опозиції. Всі розбіжності з Росією – штучний привід, що став каталізатором чергового Майдану. Вправляючись в русофобії, грузинські політики вирішують особисті, або тактичні завдання у боротьбі за владу. І Ніно Катамадзе, здавалося, повинна була це розуміти. Адже раніше розуміла і не давала втягувати себе в брудні ігри, за умовами яких випади в бік Москви є чимось обов’язковим.
Особливо прикро, що це відбувається зараз. Не в 2008-му, коли високий накал емоцій був цілком зрозумілий, а саме зараз – «без оголошення війни», коли участь кожного в антиросійській істериці справа суто добровільна і не має під собою реальних причин.
Важко пригадати випадок, коли залежність артиста від ідеології і політики йшла йому на користь саме як творця. Тим паче в настільки необов’язкових і відверто безглуздих ситуаціях, коли дурнів безпомилково впізнають по пафосу. Як правило, це ознаменує початок періоду згасання, підтвердженого неминучим і радикальним скороченням концертної діяльності.
Ніно Катамадзе це велика втрата. Не для Росії і російських глядачів, а для музики в цілому. І цієї втрати цілком достатньо для того, щоб не прощати почали пустувати в Тбілісі дурней, які примудрилися втягнути хороших людей в свої недобрі авантюри.

Джерело: http://zvonkov.net.ua/