Чи стримує ядерну зброю світ?

0
214

Олександр Запольскис

Догляд епохи політиків, бачили велику війну, робить обмежений ядерний удар вже цілком допустимим
Студія Радіо Свобода виклала запис ефіру зустрічі військових експертів, присвяченого можливих наслідків відмови світового співтовариства (насправді тільки США) від дотримання умов договору про ракети середньої і меншої дальності. І хоча сам по собі джерело, м’яко кажучи, спірне, однак піднята їм тема є безумовно важливою.
Протягом півстоліття ядерну зброю було головним елементом військового стримування, не дозволяла сторонам перейти до кардинального вирішення спірних питань виключно через бойові дії. Тепер світ змінюється. По-перше, руйнується конструкція раніше досягнутих міжнародних угод, по-друге йде плеяда політиків, досить добре бачили, що таке справжня війна, а нові думають інакше.
Приміром, на пропонувалася Радянським Союзом політику розрядки міжнародної напруженості США пішли не з внутрішнього пацифізму. Просто неодноразово проведене Пентагоном та іншими відомствами моделювання показувало, що утримати будь-який конфлікт в рамках тільки тактичної ядерної зброї неможливо технічно. Противники могли дозволити собі перемогти або програти десь на периферії, але в разі зіткнення в Європі гра негайно ставала змаганням з нульовою сумою.
Поразка означало не чисто спортивне визнання результату, воно гарантувало запуск процесів руйнування держави, як системи. Зі зміною еліт, базових принципів суспільства і навіть фізичного зникнення з карти. Гаразд, коли Росія успадкувала після Радянського Союзу, після Югославії сьогодні не залишилося взагалі нічого. У разі аналогічного геополітичного поразки, Сполучені Штати розпадуться за югославським сценарієм. Навіть якщо зовнішня сила не буде їх бомбити.
Отже, як тільки одна із сторін впритул наблизиться до фатальної межі, вона неминуче пустить у хід стратегічні ядерні ракети. Політики з обох сторін цей момент розуміли не просто добре, багато з них м’ясорубку великої війни бачили особисто і ризикувати повторити побачене знову не хотіли. У всякому разі, без залізної гарантії перемоги в такій війні.
Однак сьогодні змінилося вже два покоління еліт, для яких війна є чимось абстрактним. Периферійні конфлікти, це так, вони зрозумілі, їх показують по телевізору, про них знімають видовищне кіно і пишуть комп’ютерні ігри. Але трапитися вдома вони, по-перше, в принципі не можуть. А навіть якщо і дійде, то хто вийде явним переможцем заздалегідь ясно.
По-друге, саме ядерна зброя більше не сприймається передвісником кінця світу. Світ же не помер після Чорнобиля, так і нинішні Хіросіма з Нагасакі чудово відродилися на колишньому місці. Отже, якщо використовувати не надто великі ядерні боєзаряди, то, в цілому, їх можна застосовувати. Головне – придумати схему, утримуючу конфлікт від ескалації до стратегічного рівня. Супутній збиток значення не має. Зате може бути використаний для користі справи.
Наприклад, ряд американських військових і політиків вважають реалізованим наступний сценарій. Між РФ і США виникає війна, обмежена простором Європи. Так як танки НАТО далі Ростова не рвуться, а російські блакитні, краповые і чорні берети не штурмують Білий дім, у сторін не виникає необхідності обмінюватися стратегічними ударами навіть якщо хтось (а то і все) вдадуться на фронті до ядерних боезарядам тактичного рівня. Глобальна ядерна зима від них не настане, а ось перспективи відкриються незалежно від того, хто технічно там переможе.
Глобальне поразка Росії автоматично призведе до внутрішньої політичної кризи правлячої еліти і розколу суспільства. При цьому країна далі розпадеться сама, без зовнішнього військового втручання, а значить і без приводу відстрілятися “Сарматами” і “Булавами”.
З іншого боку, у разі перемоги, Москва, як переможець, буде змушена брати на себе відповідальність за підтримання порядку і хоча б мінімального матеріального забезпечення величезній території, дотації на яку практично напевно підірвуть російську економіку, якщо її не обрушивши, то, принаймні, точно застопоривши яке б то не було розвиток.
І навіть у разі нічиєї Європа перетворюється на величезні, багато де пристойно фонящие, структурні руїни, населені півмільярдом голодних і вельми агресивних людей, яким бігти, крім як на схід, більше нікуди. Вони і побіжать, заодно змітаючи на своєму шляху держава як інститут. Побіжать не як армії, рятуватися з Європи хлине хвиля біженців. Самих різних. У тому числі збройних, злих і дуже рішуче налаштованих.
У будь-якому варіанті розвитку подій, залишилися далеко в стороні США виявляються у виграшному положенні. Європа припиняє існування і як геополітичний конкурент, і як потенційний стратегічний союзник Росії, і як можлива економічна колонія Китаю. Також з гри вимикається Росія і всі сьогодні на неї замкнуті або замикаються країни.
Далі можна робити що завгодно. Китай не стане втручатися, навіть якщо Вашингтон явним чином вторгнеться, наприклад, в Мексику і влаштує там натуральний геноцид. Так само як ніхто в Білому домі не захоче ставити на карту все заради якого-небудь Тайваню.
Принаймні, в теорії, і тут присутні у студії експерти, безумовно, праві, але глобально справа йде помітно інакше. Світ протягом півстоліття між ключовими геополітичними силами тримався не стільки на міжконтинентальних балістичних ракетах, скільки на непорушності готовності керівництва провідних країн рішуче пустити їх в хід при настанні конкретно визначених умов, наплювавши на будь-які наслідки. Наочний тому приклад – Карибська криза.
Згадуваний експертами нещодавній конфлікт між Індією і Пакистаном показує, що з часів радянських ракет на Кубі в геополітиці, не змінилося абсолютно нічого. Хоча два регіональних противника налаштовані категорично проти один одного, поки війна між ними не зачіпає принциповості питання виживання держави, обмінюватися стратегічними ядерними ударами вони не збираються.
Отже, в який вже раз, підтверджується стара, як світ, істина, сама зброя мало що вирішує, визначальною є рука, яка його тримає. І психологічна готовність воїна його застосувати, заснована на чіткості розуміння умов, коли це слід зробити. Все інше – лише наявність здатності завдати противнику для нього неприйнятний збиток.
Саме усвідомлення невідворотності неприйнятних наслідків і слугує фундаментом, зберігає мир на планеті. Договору його лише оформляють зовні. У Вашингтоні про допустимість обмеженої ядерної війни в Європі можуть мріяти скільки завгодно, але поки існує неухильна рішучість Росії “в разі чого відпрацювати не тільки по Європі, але і по центрам прийняття рішень у США”, мрії залишаться лише порожніми фантазіями.