75 років потому розкрилася правда про те, як нацисти розстріляли тисячі італійських солдатів
Текст: Олександр Звягінцев (віце-президент Міжнародної асоціації прокурорів)
Засідання Сенату Італійської Республіки, у роботі якого мені довелося взяти участь на запрошення голови Сенату П’єтро Грассо, відкрило картину світу, яку важко назвати сенсацією. Новина виявилася кшталт шоку. Влада Італії майже 75 років приховували правду про те, як тисячі солдатів італійської армії були віддані смерті гітлерівцями в роки Другої світової війни. Як таке могло статися?
Італійські солдати, взяті в полон німцями на острові Керкіра, вересень 1943 року..
Італія, де твої сини?
3 вересня 1943 року союзниця Німеччини фашистська Італія капітулювала перед військами антигітлерівської коаліції. Але німецькі війська встигли окупувати частину країни. Італійські солдати, які воювали разом з вермахтом на Східному фронті, були оголошені полоненими. Німецьке командування запропонувало всім 640 тисяч італійців прийняти німецьку присягу і продовжити боротися за “великого Рейху”. Відмовилися загрожувала смерть. Наказ Верховного командування вермахту від 30 вересня 1943 року наказував: “за змістом пункту 3 розділу II “Директивних вказівок” італійських офіцерів розстріляти в звичайному екстреному порядку, вони повинні вважатися “розстріляними як партизани”.
Багато тисячі італійських військових були розстріляні нацистами або кинуті до концтаборів, де і згинули від голоду і тортур. Італія під час Другої світової війни втратила майже півмільйона своїх громадян.
Але влада післявоєнній Італії практично ніяк не відреагували на вбивство своїх солдатів, що відмовилися воювати за Гітлера. Більш того, злодіяння нацистів довгий час свідомо приховувались від італійського народу. Зате широко поширювалися брехливі вигадки про “муки” італійських військовополонених у радянських таборах”.
У 1987 році прокуратура СРСР порушила кримінальну справу за фактом розстрілу гітлерівцями у Львові в 1943 році більше двох тисяч італійських військовослужбовців. На підставі показань свідків, висновків експертиз, архівних матеріалів була відновлена повна картина злочину. З матеріалами кримінальної справи були ознайомлені посол Італії в СРСР і Урядова комісія з розслідування подій, пов’язаних з розстрілом італійських військових у Львові.
Представникам Італії була надана можливість побувати на місцях страт, де свідки-очевидці детально розповіли про розправу над італійцями. І посол, і члени комісії однозначно висловилися за співпрацю у розшуку і покарання нацистських катів. Але… Ніяких дій з боку італійської влади тоді так і не відбулося. Мимоволі виникало питання: в чому ж причина такого ставлення італійської влади до трагічних доль співвітчизників?
Італійських офіцерів згідно з директивою вермахту розстрілювали як партизан
У той час я працював у Прокуратурі Союзу РСР і написав про це статтю, яку і передав італійським журналістам. Наважилася опублікувати тільки одна популярна і авторитетна італійська газета “Іль джорнале”. Сталося це 1 липня 1992 року. Ось витяги з тієї публікації.
“Нові подробиці про масові истреблениях в 1943 році. У Львові нацистами були знищені 2500 італійських солдатів. Про драматичних подіях, пов’язаних з нашими солдатами, розповідає державний радник юстиції Росії Звягінцев. Розслідування, розпочате Прокуратурою СРСР від 26 лютого 1987 року, про масовий розстріл італійських солдатів нацистами у Львові виявило масу нових фактів і деталей по цій справі. Слід нагадати, що злочини, які є предметом даного розслідування, були здійснені в 1943 році на підставі директив вермахту, затверджених Мартіном Борманом. Цими документами належало знищення італійських офіцерів, які відмовлялися воювати на боці німців, їх прирівнювали до партизанів.
…Масові винищення італійців проводилися не тільки в Лиснецком лісі, Погулянці, фортеці “Цитадель”, але також у концентраційному таборі “Яновський”. Нацисти вже боялися помсти за скоєне і, щоб приховати свої злочини, спалювали трупи, а залишалися кістки перемелювали за допомогою спеціальних машин. Все це здійснювала “Зондеркоманда-1005″, сформована з смертників, які були знищені. Але деякі з них вціліли. Чотирьом вдалося втекти. В ході опитувань вони розповідали страшні речі…”
На жаль, питання, звернені до італійських правоохоронців, тоді повисли в повітрі.
Шалений служитель Феміди
У своєму житті мені і по службі, і з творчим пошукам багато разів доводилося бувати в Італії. За цей час я здружився з багатьма колегами. Деякі з них тепер стали великими начальниками, як, наприклад, П’єтро Грассо – голова Сенату Італійської Республіки, який після Неополитано деякий час навіть був президентом Італії. Коли ж ми з ним познайомилися, а було це в 1998 році в Мілані, він обіймав посаду заступника прокурора Італії по боротьбі з мафією. З’явилися і нові друзі. До їх числа я з гордістю можу зарахувати військового прокурора Італійської Республіки Марко де Паолиса – ревного служителя Феміди, хороброго, чесного прокурора, вірного і надійного товариша, людину, яким може пишатися його батьківщина. У серці його “не тільки не дрімає дух великого народу”, але і горить вогонь свободи і справедливості.
Тема вважалася делікатною: було незрозуміло, чи Італія жертва, то винуватиця злочинів
Марко де Паолис в Італії вважається одним з найбільш впливових експертів з розслідування військових злочинів Другої світової війни. Під його керівництвом розслідувано 515 випадків геноциду цивільного населення і вбивств італійських військовослужбовців.
У свій час Марко де Паолис направив президентові Італії особисте пронзительнейшее лист. В ньому він з гіркотою і болем констатував, що, займаючись більше десяти років розслідуванням нацистських злодіянь, він безмірно засмучений тим, що цей процес йде надзвичайно важко.
Сім’ї тисяч італійців змушені були чекати ще більш 50 років з тим, щоб потім зрозуміти, що розслідування фашистських злочинів, скоєних по відношенню до їх близьким, були незаконно приховані в архівах… Тільки через 60 років Військової магістратурі вдалося розпочати виконання її прямих обов’язків…
“Не можу приховувати відчуття безсилля і гіркота від усвідомлення того факту, що та сама міжнародна взаємодопомога, яка допомогла досягти результатів з 2003 по 2009 роки в розслідуванні безлічі військових злочинів у відомствах Спеції і Верони, на цьому і зупинилася…
Законодавча і виконавча влада Німеччини, маючи на руках документи з остаточними вироками, знову і знову звертається до італійські суди за переглядом рішень. Тобто ні про яку співпрацю не може йтися…”
Два прокурори: Марко де Паолис і Олександр Звягінцев. Фото: З архіву автора
“Шафа сорому”
Перший публічний світло на причини такого становища з покаранням нацистських злочинців пролила презентація десятитомника “Важке правосуддя. Процеси над німецькими військовими злочинами з 1943 по 2013 рік”, написаного прокурором Марко Де Паолисом спільно з істориком Паоло Пеццино, яка відбулася не так давно, 26 січня 2017 року в Сенаті Італійської Республіки в залі Кох Палаццо Мадам.
Я був єдиним іноземцем, якого мої італійські колеги і товариші запросили на це засідання і посадили на почесне місце в першому ряду. На засіданні не було ні зарубіжного, ні місцевого телебачення, ні репортерів. Зате було багато авторитетних представників італійського істеблішменту: відомі політики і науковці, прокурори і судді, військові і керівники регіонів Італійської Республіки. У президії були, зокрема, діючий голова Сенату П’єтро Грассо і колишній голова Сенату Лучано Віоланте.
І тут я хотів би детальніше зупинитися на виступах учасників презентації. Вони того варті.
Тон засіданню поставив П’єр Вітторіо Буф, відомий і авторитетний в країні осіб. Він був модератором цього зібрання. У своєму виступі Буф зазначив, що “найбільша трагедія, яка вразила італійський народ”, – це замовчування страшних подій протягом багатьох років. Саме цю трагедію книги Де Паолиса і Пеццино розкривають перед читачем. Зокрема розповідається про різанину в Сант Анна ді Стаццема, жертвами якої, за офіційними даними, стали щонайменше 370 осіб, за неофіційними підрахунками – 560…
Так, американці тоді відразу ж почали розслідування. Вони визначили підрозділ, який займався знищенням італійців (батальйон 16-ї дивізії СС) і відправили досьє у Вашингтон. У 1946 році його повернули в Італію в Головну військову прокуратуру Риму. І разом з іншими зібраними 694 досьє помістили в знаменитий шафа сорому, де ці досьє були закриті під приводом “тимчасової архівації”.
У 1994 році, в рік п’ятдесятиріччя виходу Італії з війни, цей “шафа” все-таки відкрили. Документи направили на експертизу, але… До розслідування справа знову-таки не дійшло. Тільки в 2002 році, через 56 років після прибуття документів, їх вивчив італійську суддя, щоб почати процес. За різанину, вчинену в Сант Анна ді Стаццема, він засудив 8 осіб, до довічного позбавлення волі… Але погодьтеся, питання все одно залишаються.
І “шафа” все-таки відкрили…
І ось тільки тоді, не з вуст своїх колег, а в будинку одного із вищих установ Італійської Республіки, я почув більш або менш чітку відповідь на питання, який мені як історику Нюрнберзького процесу не давав спокою багато років: чому ж в Італії майже 75 років так уперто замовчувались нацистські злочини проти місцевого населення та військових?
Паоло Пеццино виділив дві основні причини, які призвели до того, що в Італії протягом півстоліття домінувала лінія на мовчання щодо військових злочинів.
Перша. Країни-переможці в особі США і Великобританії, які після закінчення Другої світової війни спробували ініціювати юридичні процеси проти військових злочинців, з середини 1946 року стали їх енергійно згортати.
Тема покарань за військові злочини після Другої світової війни так і не увійшла в політичну, юридичну, військову культуру післявоєнної Італії. Ідея засудження і покарання військових злочинців, які виконували наказ, здалася тоді союзників в особі англійців і американців контрпродуктивною. Непотрібною. Вони стали всіляко протидіяти політиці засудження військових злочинців, яку намагалися проводити окремі європейські політики.
Англійські та американські військові, вже будували плани нових воєн, прямо говорили: “Якщо ми зараз засудимо цих людей, то в разі виникнення можливого “гарячого” конфлікту з СРСР ми опиняємося перед ризиком зіткнутися з труднощами при переконанні солдатів в необхідності брати участь у війні. Їм потрібні гарантії того, що, захищаючи інтереси конкретної країни, вони згодом не будуть засуджені”.
Саме протидія англійців і американців, на думку П. Пеццино, стало основною причиною ухилення від політики покарання за військові злочини в Італії.
Але є і друга причина. Вже італійська. У 1947 році, коли американцями і англійцями згорталася політика засудження німецьких нацистів, італійці могли б піти в цьому питанні далі, але не пішли. Оскільки Італія сама займалася захистом своїх солдатів, всіляко перешкоджаючи їх екстрадиції за запитом влади інших країн, в першу чергу Югославії, яка вимагала їх видачі за вчинені на її території військові злочини. Це стосувалося в основному військовослужбовців звання від рядового до полковника, оскільки розгляд справ вищих чинів було в компетенції союзників.
У цій ситуації Італія не могла не видаючи своїх солдатів вимагати видачі нацистських злочинців з числа німців. Крім того, до того моменту ФРН вже стала центром протистояння двох блоків і знаходилася в одному таборі з Італією. В цих умовах уряд і прийняв рішення засекретити всі матеріали про військові злочини, а зібрані докази заховати в архіви.
Пам’ятник убитим італійцям на висоті Гірос, Лассі, острів Кефалонія. Фото: wikipedia.org
Реконструкція правди
Але сьогодні ситуація змінюється.
Голова Сенату Італійської Республіки П’єтро Грассо зазначив, що важливою метою роботи було простежити історичні та судові розгляди у справах про тяжкі злочини, скоєні в період між восени і навесні 1943 1945 року на території Італії. Тоді німецька армія відступала, “залишаючи на своєму шляху випалену землю, здійснюючи жахливі і криваві масові вбивства беззбройних цивільних осіб, переважно жінок, дітей і літніх людей”.
З 8 вересня 1943 року і до кінця Другої світової війни серед цивільного населення, партизанів та євреїв налічується в цілому 23 479 жертв. До числа страшних жертв різанини цивільного населення Марко де Паолис додав не хотіли воювати на боці нацистів італійських військових, “по-звірячому вбитих у багатьох частинах Європи”. Причому мова йде про злочини, “які, без сумніву, вважаються одними з найбільш тяжких серед всіх, раніше розслідуваних італійської правовою системою”.
Де Паолис висловив переконання, що, незважаючи на минулі понад 70 років, необхідно продовжувати з завзятістю та рішучістю йти по шляху правосуддя, засуджуючи винних, незважаючи на те, він німець чи італієць, тому що злочини проти людства не можуть бути забуті або просто заархівовані. Справа не в помсті, але в дусі справедливості, в прагненні залишити справжню пам’ять для майбутніх поколінь.
Важливі акценти розставив віце-президент Національного інституту історії визвольного руху в Італії професор Альберто Де Бернарді. Він сказав, що до 1994 року тема скоєних нацистами на території Італії масових истреблений мирних жителів вважалася закритою для відкритого обговорення і дослідження. З-за цього було багато питань. Ця сторінка італійської історії була прихована від громадськості. Наприклад, її не було в шкільних підручниках. Було незрозуміло, чи Італія є сама жертвою, то однією з винуватиць, оскільки роль Італії в цьому глобальному конфлікті неоднозначна. Тема сприймалася як делікатна і дуже непроста, неоднозначна. Тут переплетені історичний сором і історична правда. За його словами, окупація Італії Німеччиною, яку він визначив як війну проти цивільного населення, тривала навіть довше, ніж окупація Франції.
І коли військові судові органи взялися за роботу з розслідування нацистських злочинів в Італії, з’ясувалося, що у країні велася боротьба проти фашизму. У національній свідомості кардинальним чином змінилося сприйняття моральних сторін “звільнення”, відбулося глибоке зміна погляду на драматичне минуле Італії, “спливли” всі події того часу, які виявилися не забуті, з пам’яті був знятий мундир”.
Завдання історії – прояснити, пояснити і засвідчити минуле, її мета – реконструкція правди. Масові вбивства мирних жителів Італії, скоєних нацистами в роки Другої світової війни, стали важливим матеріалом для розкриття сутності національної історії. Так чи варто приховувати цю правду від народу Італії стільки років?
