– пріквел радянського фільму “Вершники”.
Влітку 1940 року прем’єр-міністр Великобританії зустрівся з генералом Де Голлем, який очолив французькі війська, які не хотіли припиняти боротьбу з німцями.
– Скажіть, генерале, це – битися з найкращими солдатами в світі?
– Не знаю, адже я ніколи не бився з бійцями Степана Андрійовича Бандери. Якщо б у мене були такі вояки, як у Степана Андрійовича Бандери, то ні один чобіт ворога не вступив би на священну землю прекрасної Франції.
– А що таке “чобіт”, генерал?
– Це означає “чобіт” українською мовою, який анітрохи не поступається французькому за своєю красою і мелодійністю.
– Слава Україні, мій генерал.
– Героям слава, сер.
Загальна історія, оброблена клопомором.
Сучасне українське історичне кіно пройшов славний шлях від серіалу про Роксолану до фільмів про гетьманів Хмельницького і Мазепи, що запам’яталися тим, що в одному з них російський секс-символ Джигурда зіграв польського круля Яна Казимира, а в іншому – шведського короля Карла (деякі вороги нації стверджують, що і Роксолану зіграв Джигурда, але це вигадки). Після цих епохальних подій українське історичне кіно пішло в підпілля, а Богдан Ступка опинився в польському та російському полоні, де по черзі зображував то Хмелю, то Бульбу. І от, через чотири роки після “Революції Гідності”, під кінець переломного 2018 року на екранах українських кінотеатрів з’являється стрічка “Крути 1918”, знята якраз до сторіччя відомих подій.
Ще коли я побачив трейлер этогго фільму, я зрозумів що неминуче доведеться прокрутити стрічку в нашому кіноклубі. Так воно і сталося, друзі мої. Людей зі слабкими нервами, а також вагітних жінок, дітей, огрядних чоловіків, людей з расстройстами кишечника і серцево-судинними захворюваннями я відразу попрошу вийти. Людей з гарним смаком теж.
Зазвичай я не матюкаюся (ну майже, блядь) і не використовую капслук. Вибачте.
Отже, ми починаємо. Ви скажете, що якість кадрів гівно”? Це ви ще фільму не бачили, – відповім вам я. Україна, наш час. Молодий солдат йде до меморіалу пам’ятного бою під Крутами.
Йде.
І приходить.
Він відкриває записну книжку і починається текст.
Незважаючи на те, що “світове співтовариство” було готове визнати Українську Народну Республіку й навіть хотіло з такої нагоди достроково закінчити Світову війну (головна мета, у вигляді створення УНР, була вже досягнута, так чого ж воювати?), прийшла біда, звідки не чекали – загрожуючи багнетами, наповзали більшовики.
Знайомтеся, головний герой – студент-картограф, маючи якого довго не називали, а потім я вже забув. Буду кликати його Тарасом, як мого шкільного друга. Колись він поїхав на Далекий Схід, десь під Хабаровськ – отримати від уряду РФ землю і рятувати Росію від китайців. Там його зжерли шкідливі бджоли, розміром з кулак.
– Ох, Савицький, Савицький, бурчить професор. Савицький – це прізвище Тараса.
Тарас поспішає на Софійську площу.
Тому що там виступають президент Грушевський і колишній військовий міністр, а нині похідний отаман Петлюра.
Типові мешканці Києва в січні 1918 року. До речі, всі – окрім жидів, комуністів та інших гадів – все у фільмі говорять виключно українською мовою, як ніби Лариса Ніцой силою патріотичної думки сконструювала машину часу, злітала в минуле і засрала там всім мізки своєю книжкою про мурах.
А Грушевський говорить мова – нас нас напали, але не на тих напали, ми-де самі з вусами, скоро в Київ десантуються британські морські піхотинці з трофейними марсіанськими триногами. У нашій армії є хімічні промені смерті – ходіть-де акуратно, вони ще не вміють відрізняти друзів від ворогів і вражають всіх. Про триноги я, припустимо, прибрехав, але при хімічні промені українська преса тоді писала. Химерні промені смерті.
Тарас знаходить в натовпі друзів.
– Ах-ха, як же мені весело, я феєчка!
Слово бере Петлюра, колишній журналіст, міністр і український Мольтке, той самий, що спершу “погрожував мало не мільйонної є раттю, здатної воювати з союзниками, кайзером і вождем світового пролетаріату одночасно”, а потім зібрав триста солдатів і так і не повів їх бій. Петлюра говорить, говорить, а нам вже показують Межигір’я.
Тобто не Межигір’я (хоча знімали в ньому), а ставку маршала Фоша.
Маршал п’є вино, грає в шахи і вчить невідомого нам Поля прикладної геополітики.
– Ось, каже він йому, ось дивіться Поль – хто раніше сидів у цьому чудовому будинку, хто раніше пив ці червоні вина, їв цей смачний французький виноград, грав у шахи зі слонової кістки? Янукович і його бандити-злодии, а тепер сиджу я, Фердинанд Фош, га? Так от, я думаю, не дарма ж революція робилася, а?
– Ви, Поль, продовжує говорити Фош (його чомусь так і не показують, чи не хочуть травмувати глядача), – поїдете з секретними документами про німецько-більшовицької дружбу на… вибачте, я хотів сказати – в Україну і передасте ці документи людям Троцького, а вже він – Поль, ви стежите за моєю думкою? – так от, а він використовує їх проти Леніна. Ви слухаєте, Поль? Серед більшовиків почнеться розкол і…
…і внутрішня боротьба відверне увагу від України! Розумієте, як це важливо, Поль?
Поль стежить за думкою маршала Франції.
У цей час у замку шефа. Людина в червоному, подливавший і Полю червоне вино, виявляється – ким? – правильно, шпигуном!
У поцілунку він передає упізнану інформацію якійсь дамі – для німецького розвідника Берга. А ми з розчуленням дізнаємося, що в січні в Парижі всюди зелень і дами в вуалях.
В цей час у Києві Петлюра закінчує свою промову – ніж, говорить він, чим є, тим і вдаримо по більшовикам.
Тут якийсь ватник з натовпу починає кричати на лугансько-донецькому мовою – не треба нам війни, вже повоювали, світу хочемо з Порадами, переговори давай, Зеленського в президенти!
– От підар, а? – обурюється якийсь офіцер з оточення навколо вождів УНР.
– Голубе, треба м’якше з людьми, у нас демократія, – настійливо говорить йому президент. Цей зворушливий момент потрібен для того, щоб показати – помилки-де були у відомому лібералізмі Центральної Ради, а зовсім не в тому, що вона складалася з ебанных рукожопов.
– Я хочу записатися! І я, і я!
Але офіцер дивиться на добровольців з такою особою (запам’ятайте його, до речі), як ніби армія УНР і справді налічує мільйон багнетів, а не жалюгідні кілька тисяч. Не треба поспішати, присаджує він поспішайок, назвіть ваші імена, прізвища, а то не запишу. Одним із студентів (увага, це важливо) виявляється… виявляється – Пипський! Моя, каже він, прізвище – Пипський, я співаю в церковному хорі. Хорист Григорій Пипський.
Якісь панянки кілька секунд обговорюють хуйню (студентів і те, що одного з Савицких взяли в петлюрівську розвідку, кек) – більше ми їх не побачимо і не почуємо.
Друзі запитують у Тараса – а чому ти не записався? Я пєді пацифіст, переконаний пацифіст відповідає їм він, війна – не моє. Вистачить і того, що у мене батько генерал, а обидва брати офіцери, тільки звань їх я вам не скажу, але батько – генерал.
До Тараса підходить феєчка і про щось щебече.
Потім показується старший брат Тараса – ім’я його теж треба дізнаватися з титрів, тому я буду кликати його Панасом. Панас по доброму жартує над Тарасом, при цьому з’ясовується, що він закоханий у феечку. Феєчка ж любить Тараса, але пов’язана з Панасом старою дружбою. Панас любить Тараса як брата, але хоче одружитися на феечке. Тарас теж не проти почати відносини з феєчкою, але при цьому любить Панаса, однак не так, як її. Феєчка приймає залицяння Панаса, але хоче заміж за Тараса. Петлюра шукає союзу з Францією, маршал Фош набирає випадкові номери і плаче в слухавку.
Київський єврей-кондитер звідкись з-під Вінниці. Боже мій, каже він на своєму полурусском мовою, і навіщо я таки не послухав маму – навіщо не поїхав до брата Соломона? Життя немає, торгівлі немає, цукера – і того нема! Навіщо мені таке щастя?
Саме до нього в кафе Панас призводить феечку – поговорити про життя і зробити визнання.
Феєчка грає обличчям і голосом. Ні-ні, подивіться, я наполягаю.
На жаль – вручити кільце у Панаса не виходить, тому що у вирішальний момент єврей падає зі сходів, насаджується на ніжку стільця і вмирає.
Гаразд, жартую – просто весь в муці і переживання: такі витрати, такі витрати! На цьому комічний елемент фільму завершується і починається сувора проза війни.
В казармі студентського батальйону відбувається жалюгідний плагіат на безсмертну класику.
– Ви всі гівно!
– Ми все гівно!
– А ось я, а ось я – я вмію поводитися з шашкою!
– А ну, покажи, що вмієш.
І боєць уміло зрізає підвішену до стелі лампу. Натурально – зрізає провід, лампа падає.
– Молодець… джигіт.
*сміх у строю*
– Ти думаєш, я симпатичний, рядовий Купа? Ти думаєш, я смішний?
– Сер, ні, сер!
– Тоді забери цю огидну усмішку з обличчя!
– Сер, так точно, сер!
– Я кому сказав, дорога, ебать тебе в рот!
– Сер, я намагаюся, сер!
– Рядовий Купа, даю тобі 3 секунди! Рівне, блять, 3 секунди, щоб ти прибрав цю ідіотську усмішку зі своєї пики або я выковыряю тобі очі і выебу тебе прямо в череп! Один! Два! Три!
Джигіта і Купу відправляють на картоплю, а в будинку Савицких вечерю.
– Ось, каже Савицький-старший, ось і поновлюються нарешті наші старі козацькі харчові традиції: узвар, проста їжа і так далі, ебать це все в сраку, в який же хуйне я знімаюся… Він дійсно все це говорить і про узвар, і про харчові традиції козацтва, і про те, що в минулі роки козак, вдосталь узвару испимши, міг десять днів скакати без відпочинку, а якщо був у нього кінь, то й усі тридцять. Так прописано в сценарії.
Савицький та узвар.
Сина-сычина все так само не хоче йти в армію. Ох і пацифіста виховали, зітхає батько, весь у покійну матір. Йдемо дивитися кіно.
Дивіться, діти, це знято під Одесою – натовп більшовиків пожирає українського солдата. І за всім цим стоїть німецький агент Берг, який влаштовує заколоти в містах, народні республіки в областях, а крім того, викрав у отамана Петлюри кращі похідні галіфе.
– А чого ж ми тоді делегацію до Брест-Литовська відправили, у німців війська просити? – міг би запитати Тарас, але не став.
– Сотні трупів, вбитих більшовиками, – продовжує крутити кінохроніку Савицький.
– Все, я йду в армію, – вирішує Тарас.
І ось нам показують падаючу в котел 3d картоплю. Так! Це їх відправили на кухню в покарання… за лампу і сміх над узваром.
До Джигиту і Купі приєднується Тарас (аха-ха-ха – хронологія), вони жартують і сміються.
А в цей час… А в цей час… Зараз, вибачте… ААААААААААААААААА!
Отже, а в цей час Поль пливе до ебене матері на турецькому катері. Як істинний француз, він не вважав за потрібне ховатися від ворога, однаково дурні турки не розбираються з ким вони в союзі і проти кого воюють. Вів ля Франс!
Поля зустрічає Панас, але вороги якимось чином знали, що француз висадиться саме на цій ділянці узбережжя Чорного моря, а тому…
Бах – шофер убитий!
Вистрибнув із туману Поль влучно стріляє в нападників, але тих десятки і француза пронизують постріли.
– Не ховайте мене на Херсонщині! – вмираючи, він просить (його відвезуть до Миколаєва).
Тоді – і тільки тоді – в справу вступає Панас. Він-то і вбиває всіх ворогів.
Крім Берга. Німець ранить Панаса і хоче добити, але український офіцер говорить йому, що без нього документів Бергу не бачити, а тому… Берг залишає свідка в живих – не міг же петлюрівський розвідник збрехати йому, вірно? Напевно він принесе документи…, які, блядь, документи, які від Фоша віз покійний Поль? Так ось же вони… ох, сила узвару, що ти робиш, припини!
Трохи пізніше в будинку феечки.
– Йшла б ти заміж за Панаса, він через два роки буде генералом…
– Мамо, не вчіть мене жити!
З лежала в будинку феечки газети ми дізнаємося, що Англія визнала УНР. Це, друзі мої, врака.
А ось і студентський батальйон. Що? Не чули про вічних студентів, так?
Тут до Пипскому приходять родичі, а заодно з’ясовується, що Купу звуть Валерій Гойда, а Джигіта – Володимир Посуха. Але називати ми все одно будемо з позивним, і тільки Пипський залишиться Пипским, тому що краще вже нікуди.
Отже, Пипского відвідують батько і сестра (відповідно, дочка батька) і дарують йому шарф і солодощі. У Пипского сьогодні день народження, він, сука, Водолій. Ну хоч не риба, як кажуть.
В цей час маршал Фош дзвонить Савицькому в Київ. Хороша все-таки раніше був зв’язок.
– Все пропало, каже маршал, нас розкрили, що робити, мсьє Савицький? У мене немає людей, яким би я міг довіряти!
– Не хвилюйтеся, Фердинанд, Україна врятує Францію!
Французька мова Фоша і Савицького можна оцінити тут.
З’являється Чорний Поїзд. Це борщівник.
У Чорному поїзді Біла Ванна кімната, а в ній – Червоний Командир
З ним Берг, який повідомляє, що підготував повстання заводу “Арсенал” і вибух самих наиглавнейших будівель Києва – щоб потім сказати, ніби це Петлюра підірвав, при відході.
Правильно, відповідає йому червоний командир Муравйов (якщо вимовити, то буде смішно), не треба жаліти київських жителів. Після цього ординарець приносить йому тістечко. Ні, правда – у Муравйова дуже хороший кондитер в штабі.
Берг дивиться на Муравйова, як на червоного командира. Муравйов розповідає німцеві анекдот.
– Коли французький офіцер втрачає свою честь – він випиває келих вина, спить з коханою жінкою і стріляється. Коли честь втрачає російський офіцер – він дудлить горілку і стріляється. А коли честь втрачає український офіцер – він п’є горілку і трахає бабу.
– Що ж робить червоний офіцер?
– А у нас офіцерів немає.
Сміються.
Сцена з кулеметом і студентами, з якої ми дізнаємося, що Тарас, як пацифіст, добре вміє стріляти з кулемета.
Люди Берга вбивають на “Арсеналі” якогось більшовика. Навіщо? Та хуй його знає – магія, ніби пливе в Україну на турецькому катері французького офіцера. Магія кіно.
Завжди в фіолетовому Берг зустрічається з Панасом… щоб домовитися про нову зустріч – з Панасом ж. Ууу, таємна гра спецслужб, ууу!
Муравйов планує штурм міста за допомогою іграшкової залізниці та приймає товариша Багнета. Товариш Штик (sic) – людина, якщо я правильно зрозумів ту блювотини, що була в головах сценаристів, людина Троцького, якому потрібні документи і… ох, блядь, в загальному, раніше Берг повинен був добути їх для Леніна, а тепер буде працювати на Троцького.
Штик цікавиться коли буде взято Київ. Муравйов повільно, з лінню відповідає – скоро, ебана, скоро…
В цей час на заводі “Арсенал”.
– Всі ви, ебанные ватники, люмпени і бидло, берете в руки ось ці плакати і йдете в місто скинути законний уряд. Питання є?
– Ми говнооо… Ми говноооо… *співають*
Ще одна сценка, передати яку я не беруся. І куди дивиться поліція, задається питанням у січні 1918 року маман феечки, одне хуліганство на вулицях!
Ах ти ебанный ж сором.
– Що там у місті, Тарас?
– Та там пиздець, бої, “Арсенал” повстав, кров, кишки, наша артилерія ебашит з усіх стволів, у мене чиїсь мізки на черевиках якісь хулігани розійшлися.
– Мама, як звичайно перебільшила.
А в цей час краском Мурах їде на Київ, пускаючи при цьому по відні. Він наркоман шоле, сука?
Так, точно.
Грає музика, Муравйов в наркотрипе. Оператор, судячи з усього, теж.
КАРТА! Сукаааааааааааааа, карта бойових дій!
Штаб Петлюри, полководець доповідає безрадісне обстановку, завершуючи нараду обіцянкою неодмінно розбити негідника Муравйова під Крутами.
Вже знайомі нам бійці готуються відправлятися на фронт. Виглядає це так – у центрі коштують вони (Тарас, Джигіт, Купа), а навколо ходить строєм загін яничарів (ось вони, нижче праворуч), та між Джигітом і Купою постійно протискаються якісь бійці з ящиками. Загалом, життя кипить.
З’являється Панас і говорить молодшому братові – не їдь ти туди, я не можу тобі зараз багато чого сказати, але повір мені. Залишається тільки здогадуватися про те, що ж такого таємного Панас знав, чого не було б відомо Тарасу. Ах, червоні під Києвом, да.
Тарас відповідає, що після побачених звірств більшовицької солдатні він не може повернути назад. Брати прощаються.
Спокійно, братці, тільки стрічка обірвалася. Зараз я полагоджу. Ось – готово.
