Нас фіни розпестили… Нотатки історика на полях маловідомої стенограми Наради в ЦК ВКП

0
132

Наради в ЦК ВКП(б) 14-17 квітня 1940 року
Місце наради: Кремль.
Мета: підведення підсумків недавньої війни з Фінляндією.
Регламент: сім засідань.
Виступаючі: 46 осіб – від командирів піхотних і артилерійських полків до командуючих арміями, фронтом і особисто товариша Сталіна.
Лейтмотив: різка критика боєготовності Червоної армії.

“По суті, ми нічого не знали…” [Комкор Михайло Артемович Парсегов, начальник артилерії 7-ї армії]

– Ми нашого супротивника не знали, ми його знали взагалі. Я, як начальник артилерії Ленінградського військового округу (три роки там сиджу), читав дані по розвідці УР (укріпленого району. – Авт.), де показано, що там є стільки-то вогневих точок, але по суті ми нічого не знали.
Артилерія стала долею цього темпераментного вірменина з Нагірного Карабаху, у дванадцятирічному віці залишився круглим сиротою. В юності Парсегов взяв участь у Першій світовій війні і більше року воював на Кавказькому фронті: спочатку рядовим, потім командиром гармати. На Громадянської був поранений, до кінця війни став командиром батареї. У 1936 році з золотою медаллю закінчив Академію ім. М. В. Фрунзе, отримав під командування важкий артилерійський полк корпусного підпорядкування. У фатальному для вищого комскладу Червоної армії 1937-му зробив феноменальний стрибок по службі: з посади командира полку був висунутий відразу на пост командувача артилерією Ленінградського військового округу. Він ніби уособлював собою справедливість сталінської думки: Великий терор здійснювався не тільки заради очищення армійських лав, але й для службового зростання нових талановитих командирів.
Зимова війна з Фінляндією стала зоряним часом Парсєгова. Командувач військами Ленінградського військового округу Мерецков, відправившись на фронт, не міг обійтися без досвідченого артилериста і взяв з собою Парсєгова. Михайло Артемович не став сидіти в штабі. Він постійно їздив з частини в частину, вчив артилеристів розвідувати, виявляти і знищувати фінські Доти і Дзоти, мінні пастки і вогневі засоби. 11 лютого 1940 року війська 7-ї армії прорвали головну смугу фінської оборонної “лінії Маннергейма”, а на початку березня, після потужної і тривалої артилерійської підготовки, завершили прорив вже всіх трьох смуг “лінії Маннергейма” і перейшли в наступ. А Парсегов був удостоєний найвищої відзнаки – звання Героя Радянського Союзу і в той же день отримав чергове військове звання – комкор.
Ось чому комкор Парсегов, справедливо усвідомлюючи себе переможцем, так напористо говорив на Нараді:
– Я не відкриваю Америку, але те, що ми повинні робити, ми не робимо або погано робимо. В мирний час у нас боєць повинен бути там, де йому належить бути. Якщо він телефоніст, то його місце бути телефоністом і з ранку до вечора займатися цією справою, а то виходить так, що за штатом 15 телефоністів, а в наявності 9, 6 з них на кухні, інші – ще де-небудь. З цим треба покінчити, і тоді справа піде краще. Це відноситься і до командного складу.
Що насправді знав Сталін напередодні війни
За двадцять хвилин (з загальної згоди йому продовжили виступ) комкор Парсегов встиг сказати багато про що. Про те, що Червоної армії потрібен спеціальний швидкісний артилерійський літак-розвідник, з фотооборудованием. Про те, що кожен артилерійський полк корпусного підпорядкування повинен мати в штаті взвод звукової розвідки. Про тактику: не треба намагатися з ходу прорвати укріплений район супротивника, “а потрібно спочатку провести вогневу розвідку, розкрити систему вогню противника…Спочатку потрібно потрясти, розбити, знищити і тоді командувати військам вперед. Тільки так треба робити, тому що бетон нічим іншим не візьмеш.
[Реакція Сталіна благожелательна]
– У артилерії є своя музика. Правильно, є.
У червні 1940 року після введення в Червоній армії генеральських звань Парсегов стане генерал-лейтенант артилерії, а в липні – генерал-інспектором артилерії Червоної армії
“Не стріляли протягом трьох років…” [Комбриг Петро Степанович Пшенников, який командував 142-ю дивізією]
– До 47% червоноармійського складу не знало матеріальної частини належного йому зброї. Це головним чином відносилося до станковим кулеметникам і ручним кулеметникам. До 60% особового складу, покликаного із запасу, не стріляло протягом трьох останніх років. Командний склад не знав один одного і бійців, і навпаки.
[Сталін]
– Бойова підготовка називається.
Комбриг Пшенников, ще у роки Першої світової воював прапорщиком на Західному фронті, зумів зробити все можливе, щоб підготувати дивізію до Зимової війни. При тому, що лише 17% начальницького складу знали компас, карту і вміли ходити по азимуту, а бійці не вміли маскуватися і окопуватися. Саме цим пояснювалися ті великі втрати, які понесло з’єднання. Проте поставлене завдання дивізія успішно виконала, за що і була нагороджена орденом Червоного Прапора. Командир дивізії особисто піднімав в атаку червоноармійців, залеглих під кулеметним вогнем, і вела їх у бій. Але з трибуни Наради він говорив не про своїй хоробрості:
– Коли це було, щоб командир віддавав один і той самий наказ два рази і, незважаючи на це, наказ не виконувався.
Пшенников рішуче зажадав переглянути досить ліберальний Тимчасовий Дисциплінарний статут зразка 1925 року і посилити права командирів. Сталін, судячи з усього, звернув увагу на комбрига: Петру Степановичу присвоїли чергове військове звання комдива і вже в квітні 1940 року призначили командиром корпусу. У травні 1941 року генерал-лейтенант Пшенников став командувачем армією.
“Готувалися воювати тільки влітку…” [Комдив Михайло Петрович Кирпонос, який командував 70-ї стрілецької дивізією]
– У мирний час ми готувалися воювати тільки влітку, бо взимку при 15-градусному морозі ми не виводили в поле нашого бійця.
[Сталін]
– Ось це ганьба.
[Кирпонос]
– При 15-градусному морозі у нас не дозволялося виводити бійців на заняття в полі, потім бійці також не виводилися і в погану погоду. Мені здається, що від цього ми повинні рішуче відмовитися…Ось один з основних недоліків, за який ми і поплатилися в цій війні.
Виступ Кирпоноса, який відзначився при взятті Виборга і заслужив звання Героя Радянського Союзу, було гранично коротким і конкретним. Після Наради кар’єра Кирпоноса різко пішла в гору: у квітні 1940 року його призначили командиром корпусу, в червні присвоїли звання генерал-лейтенанта і висунули на пост командувача Ленінградським військовим округом. В лютому 1941-го Кирпонос отримає звання генерал-полковника і стане командувачем військами Київського Особливого військового округу. Очевидно, що настільки швидким підйомом по службовій драбині і цей герой Зимової війни був зобов’язаний особисто Сталіну.
[Комбриг Степан Ілліч Оборін, начальник артилерії 19-го корпусу]
– А у нас навпаки було, як тільки мороз, якщо організуєш вчення, то на тебе починають тиснути. Я сам відчув це, особливо в 1938 р. Якщо починаєш організовувати вчення в морози, то починають вишукувати обморожених, якщо їх немає, кажуть, – не може бути, а якщо знаходять, то тебе починають опрацьовувати і в особливому відділі, і в політвідділі і командир відчуває, раз так, то чого ж лізти на рожен, і він сидить собі і мовчить, і всі мовчать. Потрібно навпаки в 30 морозу організовувати вчення, і щоб при цьому ніяких обморожених не було б, як може обморозитися молодий чоловік 21 року. Ось я був у старе час у навчальній команді в селі Спаську на Далекому Сході, 40 мороз, а на тобі фуражечка млинцем і шлепаешь і не смій обморозитися, а якщо відморозиш вухо, то на дві години під арешт.
Оборін, ще в роки Першої світової війни служив в артилерії і мав звання молодшого фейерверкера (унтер-офіцера), став першим, хто не побоявся нагадати учасникам Наради про багатого і незаслужено забутому досвід бойової підготовки в Російській армії. Комбриг заявив, що червоноармійців треба частіше і більше виводити в поле і неодмінно проводити навчання в морозні і дощові дні.
[Сталін]
– Правильно.
[Вигук із залу]
– У кожній роті потрібно завести хорошого фельдфебеля.
[Оборін]
– У нас велике недопрацювання в частині маскування та інженерного обладнання, я вважаю, що нас розбестив несерйозний супротивник. Якщо б ми воювали з німцями, то у нас була б гарна маскування.
[Сталін]
– Правильно.
[Оборін]
– У нас не було серйозного противника і з боку авіації, і з боку артилерії.
[Сталін]
– Нас поляки розпестили, а потім фіни.
[Оборін]
– Правильно. Ось в німецьку війну, раніше, ми прекрасно маскувалися.
В кінці виступу комбрига Оборіна вождь задав йому питання.
[Сталін]
– Треба відновити звання генерала?
[Оборін]
– Для підтримання авторитету нашої Червоної Армії і великої країни вважаю, що потрібно ввести генеральське звання. Чим ми гірші за інших?
Вже в травні 1940 року комбрига Оборіна призначать командиром дивізії, в червні 1940 року, присвоять звання генерал-майора, а в березні 1941-го висунутий на посаду командира 14-го механізованого корпусу. Швидше за все, ці службові переміщення теж були продиктовані волею Господаря. Сталін зрозумів, що в артилерії вистачає тямущих і ініціативних командирів, а ось в піхоті відчувається їх явний недолік: рахунок йшов буквально одиниці.
“Не вивчали людей…” [Заступник наркома оборони командарм 1-го рангу Григорій Іванович Кулик]
– Отже, у мирний час ми повинні займатися штабами армії, причому, якщо взяти далі, то положення таке ж зі штабами корпусів, дивізій, полків. Вони мали такі ж недоліки, вони були слабенькими, люди у них були погано розставлені, тов. Щаденко.
Кулик відверто визнав: справа розстановки керівних кадрів в Червоній армії організовано з рук геть погано. Воювали у Фінській кампанії частини, з’єднання і навіть об’єднання не мали добре збитих і ефективно керували військами штабів. Провину за некомпетентний підбір і розстановку кадрів Кулик поклав на заступника наркома оборони армійського комісара 1-го рангу Юхима Опанасовича Щаденко, очолював Управління по командному і начальницькому складу Наркомату оборони.
[Кулик]
– Нам довелося перед операцією людей переставляти, людей не знали, і часом ми, тов. Щаденко, вирішували це питання заочно і формально.
[Щаденко]
– Ми з вами за 1,5 місяця 100 дивізій укомплектували.
[Кулик]
– Я хочу бути правдивим… Ви формально це робили, конкретно не вивчали людей. Це ми побачили на театрі військових дій, коли нам довелося похапцем розставляти людей, адже треба правильно розставити людей. Ось подивіться, скільки довелося займатися перестановкою людей, довелося перед організацією війни переставляти людей, організовувати Ставку, організовувати фронт. Все це не було продумано і, якщо чесно сказати, тут втрутився тов. Сталін і взявся по-справжньому нам всім вправляти мізки, а ми могли б над цим замислитись раніше (виділено мною. – Авт.).
Щоб покінчити з кадрової “вакханалією”, майбутній Верховний Головнокомандувач був змушений застосовувати “ручне управління”. Розраховувати на те, що з цим завданням впорається нарком оборони маршал Ворошилов, Сталіну не доводилося. 7 травня 1940 року “перший червоний офіцер” Ворошилов був звільнений з посади наркома оборони і отримав почесне призначення – заступником голови РНК СРСР і головою Комітету Оборони при РНК СРСР. Наркомом оборони став Маршал Радянського Союзу Тимошенко, який очолював війська Червоної армії у війні з Фінляндією.
На цьому перестановки в Наркоматі оборони не закінчилися. На Нараді Сталін авторитетно сказав: “Начальник Генерального Штабу не зрозумів суті сучасної війни”.
І вже в серпні 1940 року маршал Борис Михайлович Шапошников, який користувався незмінним довірою і повагою Сталіна (маршал був єдиним з членів Ставки, до кого той звертався по імені та по батькові), за станом здоров’я був знятий з посади начальника Генштабу і призначений заступником наркома оборони СРСР зі спорудження укріплених районів. Новим начальником Генштабу став генерал армії Кирило Опанасович Мерецков, чия 7я армія під час Зимової війни успішно прорвала головні укріплення лінії Маннергейма (за це командарм Мерецков був удостоєний звання Героя Радянського Союзу).
“З дисципліною неблагополучно…” [Начальник Управління постачання Червоної армії корпусний комісар Андрій Васильович Хрульов]
– На основі вказівок тов. Сталіна в харчуванні армії буквально відкривається нова ера, яка полегшить тили армії і роботу командного складу щодо забезпечення бійців у бою.
Це не було лестощами. Сталін не вважав для себе негожим вникати у всі деталі забезпечення повноцінного харчування червоноармійців в бойовій обстановці. Оцінивши всі переваги харчових концентратів, дав вказівку на їх розробку. І особисто випробував: поклав у гарячу воду концентрат і вже через три хвилини їв кашу. Але проблема армійського постачання під час війни з Фінляндією полягала не тільки у відсутності концентратів або сухарів. Проблеми носили системний характер.
Армійське начальство не зуміло налагодити облік особистого складу та військового майна, що це не дозволяло оперативно розпоряджатися чималими ресурсами, маневрувати ними, швидко перекидаючи з одного військового округу в інший. Розбіжність між цифрами Хрульова і тими, на яких наполягав командувач фронтом, склала 200 000 (!) їдців. Хрульов зажадав, щоб до недбайливих обліковцям були нещадно застосовані залізні заходи. Господар його перебив.
[Сталін]
– Не залізні, а людські.
[Хрульов]
– Тут, може бути, і ребра потрібно декому поламати.
[Сталін]
– Без цього не обійдешся.
Треба думати, що з цим завданням “органів” успішно впоралися б. Але одним “ламанням ребер” не можна було виправити паскудний стан справ. Вкрай ліберальний Тимчасовий Дисциплінарний статут 1925 року аж ніяк не сприяв зміцненню авторитету командира в Червоній армії: ще до початку Великого терору армійська дисципліна залишала бажати кращого і потребувала зміцненні. Авторитет командира в роки Великого терору різко впав, що негайно позначилося на військовій дисципліні. Навіть в бойовій обстановці накази часто не виконувалися, а деякі червоноармійці самовільно залишали поле бою. У Червоній армії фактично не було Дисциплінарного статуту, хвороба пустила глибокі корені, а лікувати її було нікому: командири почували себе невпевнено, боялися потрапити в число “ворогів народу”.
Це здається сьогодні неймовірним: після 1937 року вони ходили… без особистого зброї: згідно зі спільним наказом наркома оборони і наркома внутрішніх справ воно було вилучено, зберігалося на складах і призначалося тільки для стрільби в тирі.
Порожня командирська кобура не могла вселити бійцям належної покори, а словами командира – належної вагомості.
[Комдив Павло Іванович Батов, який командував під час Зимової війни 3-м стрілецьким корпусом]
– У нас з дисципліною неблагополучно на сьогоднішній день. Це не тільки в ланці рядового, молодшого командуючого складу, а це є в будь-якій ланці і категорії начальницького складу.
Армія без належної військової дисципліни не може називатися сучасною. Командири не тільки не вміли користуватися картою і компасом, але були не в змозі грамотно керувати підлеглими, вважаючи за краще діяти силою власного прикладу. Особисто вели війська в атаку, часто гинули в перші ж хвилини бою від прицільного вогню фінських снайперів.
[Комбриг Юрій Володимирович Новосельський, командир 86й стрілецької дивізії]
– Командири дають безпредметну команду: “За мною, вперед!” замість того, щоб сказати: “Іванов, рухайтеся, повзіть туди-то, зробіть те-то”. Якщо людям добре подавати команду, вони все зроблять.
[Сталін]
– Командний склад повинен працювати головою… Ось чому у нас командний склад, середній командний склад опинився в такому становищі. Він не привчений думати, він привчена читати накази і схилятися перед ними. Але хіба можна в наказах все вмістити.
Підбиваючи підсумки Наради, вождь зробив невтішний висновок: в Червоній армії одиниці культурних, кваліфікованих і освічених командних кадрів. І це неминуче позначалося на підлеглих.
[Сталін]
– У нашого бійця не вистачає ініціативи. Він індивідуально мало розвинений. Він погано навчений, а коли людина не знає справи, звідки він може проявити ініціативу, і тому він погано дисциплінований. Таких бійців нових треба створити, не тих митюх, які йшли в громадянську війну. Нам потрібен новий боєць. Його потрібно і можна створити: ініціативного, індивідуально розвиненого, дисциплінованого.
“Сталін став нас вчити і порядку…” [Командарм 2-го рангу Григорій Михайлович Штерн, командуючий 8-ою армією]
– Нічого гріха таїти, товариші, починали ми з вами в цій війні не блискуче. І те, що ми добилися щодо швидкої, у найважчих умовах, історичної перемоги над фінами, цим ми зобов’язані насамперед тому, що тов. Сталін сам безпосередньо взявся за справу керівництва війною, поставив все в країні на службу перемоги. І “цивільний чоловік”, як часто називає себе тов. Сталін, став нас вчити і порядку насамперед, і ведення операцій і використання піхоти, артилерії, авіації, і роботу тилу, та організації військ.
Виступаючий не прорахував ситуацію. Господар вшанував своєю присутністю Нарада начальницького складу Червоної армії, а не зліт пропагандистів. Ось чому нудотні славослів’я адреса викликали іронічну репліку вождя.
[Сталін]
– Просто чудовий, щаслива людина! Як це міг би зробити я? І авіація і артилерія…
[Штерн]
– Тов. Сталін, тільки Ви, при Вашому авторитеті в країні, могли так незвичайно швидко поставити все на службу перемоги і поставили, і підтягнули нас всіх і послали кращі сили, щоб швидше здобути цю перемогу. Це ж факт, що ми використовували артилерію, як Ви нам говорили, за авіацію Ви нас били дуже міцно, і авіація різко підняла свою роботу, почавши діяти, як Ви вказали, і все інше, адже всі тут це знають, було саме так, як я зараз сказав.
Це були останні дифірамби на Нараді в адресу вождя. І сам Сталін поводився гранично чемно і ввічливо. Здавалося, він всіма силами прагнув до одного: якомога швидше підняти боєздатність Червоної армії, а не шукати винних у великих втратах Зимової війни.
[Сталін (командарму 2-го рангу Михайлу Прокофьевичу Ковальову)]
– Тов. Ковальов, ви людина чудова, один з рідкісних командирів громадянської війни, але ви не перебудувалися по-сучасному… Ви здібна людина, хоробрий, справа знаєте, але воюєте по-старому, коли артилерії не було, авіації не було, танків не було, тоді людей пускали і вони брали. Це старий метод. Ви людина здібна, але у вас якесь приховане самолюбство, яке заважає вам перебудуватися. Визнайте свої недоліки і перебудуйтеся, тоді справа піде.
Надзавдання сталінських настанов очевидна: майбутній Верховний Головнокомандувач дав зрозуміти присутнім, що час пошуку “ворогів народу” минуло, ламати ребра нікому з них не будуть, він, Сталін, безроздільно вірить у відданість кожного. Говорив Сталін щиро? Мине трохи більше року, і кожен п’ятий з числа учасників Наради повною мірою відчує на собі сталінський гнів і заплатить за це найвищу ціну.
“Ми перемогли не тільки фінів…”

[Сталін]
– Наша сучасна Червона Армія обстрілювалася на полях Фінляндії, – ось перше її хрещення. Що тут виявилося? Те, що наші люди, це нові люди. Незважаючи на їхні недоліки, дуже швидко, протягом якихось 1,5 місяців перетворилися, стали іншими, і наша армія вийшла з цієї війни майже цілком сучасною армією, але дечого не вистачає. “Хвости” залишилися від старого. Добре що наша армія мала можливість отримати цей досвід не у німецької авіації, а у Фінляндії з Божою допомогою. Але що наша армія вже не та, яка була в листопаді минулого року, і командний склад іншого, і інші бійці, в цьому не може бути ніякого сумніву.
В останній день роботи Наради Сталін розкрив карти, давши зрозуміти: Фінська кампанія велася, насамперед, заради того, щоб молода Червона армія отримала цінний досвід ведення серйозної війни з застосуванням авіації і артилерії. Вождь розумів неминучість великої війни з Німеччиною, його турбували шапкозакидацькі настрої в армії, і він хотів випробувати її в маленькій сучасній війні. Бої на Хасану і Халхин-Голі були не в рахунок – інший масштаб.
[Сталін]
– Ось ми 3 місяці і 12 днів воювали, потім фіни стали на коліна, ми поступилися, війна скінчилася. Питається, кого ми перемогли? Кажуть, фінів. Ну, звичайно, фінів перемогли. Але не це головне в цій війні. Фінів перемогти – не бозна-яке завдання. Звичайно, ми повинні були фінів перемогти. Ми перемогли не тільки фінів, ми перемогли ще їх європейських вчителів – німецьку оборонну техніку перемогли, англійську оборонну техніку перемогли, французьку оборонну техніку перемогли. Не тільки фінів перемогли, але і техніку передових держав Європи. Не тільки техніку передових держав Європи, ми перемогли їх тактику, їх стратегію. Вся оборона Фінляндії і війна велася за вказівкою, за намовою, за порадою Англії та Франції, а ще раніше німці здорово їм допомагали, і наполовину оборонна лінія у Фінляндії за їх порадою побудована. Підсумок про це говорить.
Ми розбили не тільки фінів – це завдання не така велика. Головне в нашій перемозі полягає в тому, що ми розбили техніку, тактику і стратегію передових держав Європи, представники яких були вчителями фінів. У цьому основна наша перемога.
[Зал]
– Крики “ура”, бурхливі овації.
У квітні 1940 року майбутній Верховний з оптимізмом дивиться в майбутнє. Завжди вороже налаштована до Російської держави Польща переможена і стертий із політичної карти; в центрі Західної Європи йде “дивна війна”, в якій, як вважав Сталін, надовго загрузла Німеччина: “Там, на заході, три найбільших держави вчепилися один одному в горлянку…
У сформованій ситуації Сталін вважав, що в нього є не менше двох років для підготовки Червоної армії до великої війни. Анастас Іванович Мікоян через багато років зізнався: “… у Сталіна було таке тверде переконання: напад Німеччини на нас неминуче, але війна з нею почнеться десь в середині або в кінці сорок другого року, коли, за його розрахунками, Гітлер поставить на коліна Англію, бо воювати на два фронти нацистський фюрер не вирішиться”.
Ні сам Сталін, ні аплодисментами йому полководці не могли знати, що 14 червня 1940 року, рівно через два місяці після початку роботи Наради, німецька армія без бою займе Париж. Це змішає всі карти: у Сталіна більше не було в запасі двох років, війна могла спалахнути в будь-яку хвилину. Залишалося лише відтягнути будь-якою ціною її початок.
Дві строчки

З записної книжки потертій
Два рядки про бійця-хлопчині,
Що був у сороковому році
Убитий у Фінляндії на льоду.
Лежало якось невміло
По-дитячому маленьке тіло.
Шинель до льоду мороз притиснув,
Далеко шапка відлетіла.
Здавалося, хлопчик не лежав,
А все ще бігом втік
Так лід за полу притримав…
Серед великої війни жорстокою,
З чого – не збагну,
Мені шкода тієї долі далекої,
Як мертвий, самотній,
Як ніби це я лежу,
Примерзлий, маленький, вбитий
На тій війні незнаменитой,
Забутий, маленький, лежу.
Олександр Твардовський
1943
ПОГЛЯД КРІЗЬ РОКИ Як склалися долі учасників Наради?

Вище військове звання Маршала Радянського Союзу в різний час отримали: Кулик, Мерецков, Тимошенко, Чуйков, Шапошников. Воронов став Головним маршалом артилерії. Генералами армії – Батів, Лелюшенко, Павлов і Хрульов. Перед війною помер генерал-полковник артилерії Грендаль. Не доживши 44 дні до Перемоги, у березні 1945 року від тяжкої хвороби помер маршал Шапошников. Загинули на війні генерал-майор Алябушев, генерал-полковник Кирпонос, генерал-лейтенант авіації Кравченко, генерал-лейтенант Пшенников.
Герой Радянського Союзу генерал-майор авіації Копець, який командував авіацією Західного фронту, в 18.00 22 червня 1941 року покінчив життя самогубством. (Існує обґрунтоване припущення, що за генералом Копецом прийшли співробітники НКВС, щоб його заарештувати, подібно іншим авіаційним генералам, і Копець вирішив не даватися живим.)
28 червня 1941 року, відчуваючи свою особисту провину за поразку у танковій битві за Дубно – Луцьк – Броди, застрелився член Військової ради Південно-Західного фронту корпусний комісар Микола Миколайович Вашугин: чисельною перевагою володіли танкові частини фронту втратили 2648 танків (85%) проти німецьких 260 машин.
Кожен п’ятий учасник Наради був репресований. Зазнали репресій, але були звільнені в особливому порядку Батів і Мерецков, були розстріляні за безпідставним звинуваченням генерали Клич, Кулик (до 1942 року – Маршал Радянського Союзу), Оборін, Павлов, Проскурів, Птухін, Важелів, Штерн.
Чому Сталін напередодні великої війни і в перші її дні розпорядився спочатку заарештувати, а потім розстріляти висунутих їм самим воєначальників? Чому у вересні 1941 року наказав звільнити генерала армії Мерецкова, а в жовтні, коли ворог стояв біля стін Москви, санкціонував розстріл генерал-полковника Штерна та інших бойових генералів? При тому, що чудово знав про жорстоку нестачі вищих командних кадрів?
На ці і подібні їм питання немає аргументованих відповідей. Судячи з усього, Сталін, переконався, що початок великої війни з Німеччиною відтягнути не вдалося, до чого він так прагнув, прийняв рішення про долі воєначальників в ситуації жорсткого цейтноту. Згадує адмірал Микола Герасимович Кузнєцов, після війни сам постраждалий від сталінського гніву: “Ставлення до людей у нього було як до шахових фігур, і переважно пешкам. Він міг прибрати будь-яку фігуру з шахової дошки і поставити її знову, якщо гра вимагала цього. В таких випадках він навіть не був злопам’ятний, та репресія, пронісся над людиною за його наказом, не служила перешкодою для повної довіри до нього у подальшому”.
Так можна розпорядитися долею однієї людини: захотів – забрав з дошки, побажав – знову поставив і ввів у гру; але дуже складно діяти по відношенню до кількох десятків генералів, які аж ніяк не були пішаками ні за своїм реальним заслугам перед країною, ні за своїм незалежного характеру. Багато з розстріляних були Героями Радянського Союзу, а Смушкевіч – навіть двічі Героєм. Але нікого з своїх персональних висуванців Сталін не захотів навіть допитати перед тим, як розпорядився їх долею.
Костянтин Михайлович Симонов дуже переконливо пояснив цей психологічний феномен:
“Або він повинен буде повірити їм – тоді треба їх випустити, тоді непогрішності немає ні у нього, ні у НКВС, тоді все це піддається сумніву; або йому треба буде робити вигляд, що він їм не повірив, а це теж ускладнювало справу. А правда, як мені здається, полягала в тому, що він, звичайно, не вірив всім зводяться на них звинуваченнями, але він охоче йшов назустріч цим звинуваченням. Він хотів певну категорію людей ліквідувати, вважав, що він впорається і без них, а ці люди, пов’язані з минулим, пов’язані з минулого оцінкою його діяльності, ставляться до нього в душі надто критично для того, щоб він міг їх залишити живими. Вони були йому не потрібні – так він вважав. І вони могли зникнути”.
Трагедія літа 1941 року не залишала часу для вироблення прагматичного, раціонально обгрунтованого рішення – і ірраціональна сталінська жорстокість стала неминучим наслідком цейтноту перших днів війни.