У Челябінській області на стику Європи і Азії є своя маленька Європа: Варна, Чесма, Берлін, Арсі, Кассель, Лейпциг, Фершампенуаз і навіть Париж. На прохання «Заповідника» журналіст Ілля Московець і фотограф Сергій Потеряев з’їздили в Нагайбакский район, щоб дізнатися, як живуть і чим пишаються уральські парижцы і парижки.
Дорога з Магнітогорська на машині займає менше двох годин. У неділю вранці Париж — морозний і пустельний. На вулицях рідкісні перехожі відправляються кудись по своїх справах. Кілька днів тому в селі відзначали день Nagajbakskogo району — так в місцевій адміністрації пояснили, чому ніхто не зможе показати визначні пам’ятки.
Від Челябінська до Парижа — 370 кілометрів.
Зерносушарка під Парижем.
На околиці села, незважаючи на зиму, місцеві корови пасуться.
Населення Парижа — 1600 осіб, і з кожним роком воно скорочується.
Головну пам’ятка Парижа, як і належить, видно здалеку. Ейфелева вежа знаходиться в центрі села, на Радянській вулиці. І якщо французи пристосували свою вежу для передачі радіо – та телесигналів, то місцевий аналог служить вишкою стільникового зв’язку.
Вежа з’явилася тут на початку 2000-х років. Глава Nagajbakskogo району Каирбек Сеилов хотів налагодити стільниковий зв’язок, то залучити туристів і підкинув ідею місцевим чиновникам. Вирішили зробити копію конструкції Густава Ейфеля, щоб жодних сумнівів у точності не виникло, відправили у французький Париж одного з керівників сільській служби капітального будівництва Едуарда Ракова.
Місцеві згадують, що Раків досконально вивчив «француза» і прийшов до висновку, що уральські будівельники зведуть не гірше. У Ейфеля на зведення своєї вежі пішло більше двох років. У селі Париж запрошені фахівці з Златоуста впоралися приблизно за рік. Правда, вежа тут в шість разів менше оригінальною.
Урочисте відкриття вежі-вежі відбулося в червні 2005 року. Право перерізати стрічку надали учаснику Великої Вітчизняної війни Юхиму Арапову і його онукові Василеві.
Нагайбакский район — місце проживання нечисленного корінного народу «нагайбаки», яких вважають нащадками хрещених татар.
Будівництво вежі обійшлося в 12 мільйонів рублів.
Зведення звичайної вежі стільникового зв’язку варто було б 8 мільйонів рублів.
Вежа розташована поруч з клубом і пам’ятником полеглим під час Великої Вітчизняної війни. На табличці біля основи написано: «Вежа побудована на славу російських воїнів-переможців».
Вежу, як і належить, видно з кожної з 11 вулиць села, її висота — 50 метрів.
Людмила Арапова, невістка того самого ветерана Юхима Арапова, якому було довірено відкрити Ейфелеву вежу, останні 16 років працює завідуючою Паризької модельної бібліотекою. Бібліотека ділить будинок з дільничним пунктом поліції. До недавніх пір в селі не було свого дільничного, він приїжджав сюди з сусідньої Фершанки — так в районі називають село зі складним французькою назвою Фершампенуаз. Щоправда, у неділю вхід в поліцейську ділянку завалений снігом, а ось в бібліотеку — протоптан.
На вихідних, за словами Людмили, в бібліотеці збираються младшеклассники. Книгарні в Парижі немає, інтернет є не у всіх: діти приходять в бібліотеку освоювати літературну програму. «Сюди ходять і пенсіонери, — зазначає Людмила. — Звикли вже. А от молодь не заженеш».
На видному місці в читальному залі стоять книги про «великий» Париж і портрет відомого нагайбака Олексія Маметьева — учасника Великої Вітчизняної війни, засновника та директора районного музею. Він помер 13 років тому, але в Парижі шанують його починання.
Цікавимося у завідуючої, залишилися ще в Парижі нащадки нагайбакских козаків, що пройшли парадом по звойована Парижу в далекому 1814 році.
— Я народився тут, у Парижі, — Микола Петрович робить наголос на закінченні слова. — Потім 37 років працював на Півночі. Починав слюсарем, потім начальником бази. Потім переїхав до Магнітогорська, а звідти… Коріння — вони такі, став нудьгувати по малій батьківщині. У підсумку повернувся.
Весь Нагайбакский район — потомствені козаки, зазначає Ишмекеев. Нагайбаки дуже цінують пам’ять про Вітчизняну війну. Для них та перемога — народне надбання. З нагайбаков майже повністю було сформовано 3-й Оренбурзький козачий полк, і, як запевняє Микола Петрович, саме вони першими пройшли на переможному параді в Парижі: «Кому як не нагайбакам було відкривати парад, — впевнений Ишмекеев. — Це ж були самі відважні козаки. Головорізи!»
Париж був заснований через 30 років після війни з Наполеоном — як пост № 4 Новолинейного району. Але незабаром нагайбакские козаки Оренбурзького повіту отримали право називати села на честь великих військових битв, в яких вони відзначилися.
Зараз потомствений козак Микола Ишмекеев, незважаючи на хорошу пенсію, працює на паризькій фермі, «руки повинні бути чимось зайняті». Фермери Алексєєв і Маркін на сезонні роботи наймають 70 осіб з 1600 жителів села. Інші їдуть на вахту на Північ або шукають роботу в Магнітогорську і на найближчих мармурових рудниках.
Козак і нагайбак Микола Ишмекеев в залі паризької бібліотеки.
Місцеві кажуть, що молодь прагне виїхати з села. Залишаються тільки пенсіонери.
Лідія — продавець «Паризького сільського споживчого товариства».
Моторолер на паризькій вулиці.
Повернувшись на Батьківщину, Микола Петрович відразу влився в ряди Оренбурзького козачого війська і скрізь де тільки можна себе проявляв: на фермі, на районних святах і навіть в споруді однопредельного храму Діонісія Ареопагіта.
Землю під будівництво храму Ишмекеев придбав на свої гроші. Як тільки йому виділили ділянку, з районної адміністрації прийшла бумага — вимагали заплатити податок: «З мене зажадали п’ятдесят тисяч рублів. Не очікував я такого. Роблю добру справу, від якого не маю комерційної вигоди, а з мене вимагають податок. Хіба це нормально?» Ишмекеев вперся і вирішив віддати свою ділянку РПЦ, раз на паризькій землі колись стояв храм.
— Репатріація це називається. Місцеві чиновники не очікували такого від мене. Вони поступилися. Щоправда, п’ять тисяч рублів все ж попросили заплатити. Не став сперечатися, віддав їм гроші.
Будували всім Парижем. Чотири роки тому заклали фундамент, а рік тому, в серпні, храм відкрився. Там же до 100-річчя Першої світової війни поставили пам’ятник паризьким козакам.
Через 200 років після Закордонних походів сучасні козаки-нагайбаки знову приїхали у французький Париж, на цей раз вже з мирною метою — вшанувати пам’ять загиблих предків. Микола Петрович запевняє, що сам мер французької столиці водив їх по кладовищу. Найбільше парижцев здивувало, як парижани досі доглядають за могилами солдатів, полеглих під час наполеонівських воєн.
Їздили, до речі, на свої гроші. Шлях лежав спочатку до Челябінська, звідти до Москви, потім — Мінськ, а там вже автобусом, минаючи європейські Варну, Лейпциг, Берлін, Кассель, Фершампенуаз, доїхали до Парижа.
