“Спочатку ми жили в кімнаті без вікон”
«МК» продовжує розповідати про життя за кордоном наших співвітчизників, які з тих чи інших причин виїхали жити в інші країни. На цей раз своїм досвідом з нами поділилася Юлія Гундарина, виїхала з Нижнього Новгорода в Португалію. Зараз вона — директор Першої слов’янської школи в Лісабоні. Які плюси і мінуси португальської життя? Легко влаштуватися в найзахіднішій на Європейському континенті країні? Як діти здають ЄДІ? І чим португальці відрізняються від росіян?
«Я опинилася десятим мешканцем»
У Португалії я потрапила страшно давно: вісімнадцять років тому. Мій чоловік поїхав сюди працювати на будівництво (хоча був лікарем) за рік до мене. Часи тоді були дуже важкі, зарплату не платили, нічого не складалося. І він відправився сюди поправити матеріальне становище. А я поїхала за ним з Нижнього Новгорода, моєї історичної батьківщини. До того часу, коли я зібралася в Португалію, чоловік вислав мені тисячу доларів — на той час для мене це була просто захмарна сума. На ці гроші я купила квиток і приїхала сюди.
Чоловік знімав у Португалії житло. І, оскільки повинна була приїхати я, він зняв вже не ліжко, а цілу кімнату! Правда, кімната ця була без вікон. Але зате з трьома дверима. Раніше це був хол, з якого вели двері направо і наліво. Ці двері закрили, і у нас вийшла кімната. І навіть ліжко у нас була. Це було щось на зразок комуналки. Я опинилася десятим мешканцем.
Коли я зайшла в квартиру, то побачила довгий-довгий коридор, в якому по всій довжині вишикувалася взуття.
Дивлюся на це: де це я? До останнього не уявляла, як там влаштоване життя: за кордон адже їхала, ви ж розумієте!
І коли мені чоловік сказав, що я десята в цій квартирі, я все зрозуміла, поставила свої босоніжки в цей же ряд.
В цій кімнаті ми прожили чотири місяці. Але, коли я пішла на роботу, мені дали ключі від квартири, де я живу донині.
Відправлялася я в Португалію спочатку тільки на літо (я працювала в школі вчителем початкових класів, і у мене були канікули), подивитися, як він тут влаштувався, які тут перспективи. Але це літо затягнулося. Можна сказати, вийшло вічне літо. Я теж залишилася тут.
Звичайно, були роздуми: їхати назад в Росію чи залишитися в Португалії? У кінцевому рахунку плюсів виявилося більше. Мало того, коли я, нарешті, вирішила залишитися, було відчуття полегшення: все, вже вирішила і більше не сіпаюся. Загалом, тут мені сподобалося настільки, що поїхати додому я вже не змогла.
«Тебе вчать ловити рибу і дають вудку, а не рибу»
У мене в під’їзді 18 квартир. І всі вони з незапам’ятних часів знаходяться в оренді. Але треба сказати, що мешканці у них платять за 16 євро в місяць! Це бабусі та дідусі, які спочатку жили там, у них був договір, плата не підвищується, вигнати їх ніхто не має права, але вони не можуть передати це житло у спадок. Помирає, наприклад, бабуся, в квартирі роблять ремонт, і вона здається вже, звичайно, за іншою вартості — за 1000-1200 євро на місяць. Так що у цих бабусь і дідусів стимулу купувати своє житло не було. Молодь зараз в основному знімає квартири, замислюється, звичайно, про придбання свого житла, але не зараз. Купити житло реально, але більшість моїх знайомих живуть на знімних квартирах. Знайти житло для оренди тут легко, але ціна буде захмарною. Стеля моїх знайомих наймачів — 500 євро. Та за такі гроші відшукати важко. А за 700, 900, 1000 — заради бога! Хоч зараз іди підписуй договір.
Що стосується медицини, то тут краще мати страховку, ніж не мати. На жаль, я все ніяк не зберуся зробити платну страховку. Вона коштує близько 35 євро в місяць, вона включає дуже великий пакет. Наприклад, зараз я розглядаю страховку за 70 євро на місяць, але це сімейний пакет. Туди входить дуже багато, але без стоматології. Але у нас є свій стоматолог!
Якщо маєш у Португалії вид на проживання або громадянство і відрахування у фонд соціального страхування, то практично вся медицина тут безкоштовно. Але якщо треба робити планову, не дуже термінову операцію, то доводиться стояти в черзі до півтора років. Черги в лікарнях колосальні. Можна прийти туди в 11 ранку і лише в 11 вечора піти.
«Кому як пощастить»
Як отримати посвідку на проживання в Португалії? Зараз це простіше, якщо є контракт на роботу або договір про наміри. Для цього необхідно знайти людину, який згоден підписати договір, тому що з моменту підписання він стає відповідальним за вас. Не всі «патрони» йдуть на це, тому що приймати на роботу нелегалів заборонено законом, але по знайомству можна. З контрактом або договором ви звертаєтеся в імміграційну службу, починаєте працювати. У цей час фірма, на якій ви працюєте, запитує номер, за яким будуть проводитися відрахування в фонд соціального страхування. Це займає від місяця до року. Тут кому як пощастить. Далі у вас все нормально, ви працюєте, відрахування йдуть, і через кілька місяців ви реєструєтеся в міграційному центрі через Інтернет, подаєте документи. Через деякий час призначається дата співбесіди — розповідаєте про свою діяльність, показуєте довідки про несудимість на батьківщині і в Португалії. Якщо інспектора все влаштовує, питань не виникає, вам призначають дату, коли можна прийти з готовим пакетом документів. Тут теж як кому пощастить. Знаю людей, які легалізувалися за 6 місяців, але є й такі, яких процес триває до 3 років. І якщо вас посилають фотографуватися і здійснити оплату, то можна радіти — приблизно через 4-6 тижнів ви отримаєте заповітну картку з видом на проживання. Спочатку дають на рік, потім треба йти продовжувати його. Проживши шість років, можна подавати на громадянство. Для цього потрібно 6 років легального перебування, довідка про несудимість, свідоцтво про народження з апостилем та екзамен з мови. Але тут є багато різних курсів.
Юлія Гундарина.
Мені спочатку португальська мова давався насилу, але зараз згадую про це зі сміхом…
Кілька слів про ситуацію з мігрантами. У 2015 році, коли Європа зіткнулася з напливом іммігрантів, в Португалії побудували дуже багато центрів для прийому мігрантів, створили курси підготовки, перекваліфікації і т. д. Але мігранти сюди не дуже-то їдуть. За останніми даними, трохи більше 60 осіб приїхали, начебто ще 115 осіб повинні приїхати. Тому створені центри віддаються під дитячі будинки та ін. Тут мігрантського напливу ніколи не буде. Тому що Португалія — не та країна, куди ти приїхав і тобі, такого красивого, дають гроші. Немає. Тебе поселять, дадуть невеликий термін (не більше 3 місяців), коли ти можеш сидіти на шиї у держави. За цей час тебе навчать базового рівня мови і запропонують певне місце роботи (наприклад, помічника в ресторані). Тебе вчать ловити рибу і дають вудку, а не дають рибу. Хочеш — іди, не хочеш — давай, до побачення!
«Тобі потрібна школа!»
Коли я поїхала до чоловіка в Португалію, будинки залишався тринадцятирічний син. Розмова адже йшла про те, що їду тільки на літо, подивитися, що і як. А якщо сподобається, то за беру сина і якимось чином приїду в Португалію. Мови про постійному місці проживання тоді взагалі не було. Але вийшло так, що я провела тут три місяці в постійних роздумах. І, коли я сказала, що 1 вересня не вийду на роботу (а мене в школі чекали до останнього), залишилася тут. Ще в серпні я влаштувалася працювати в сім’ю з двома дітьми. Допоміг мені з цією роботою чоловік, який дуже не хотів, щоб я поверталася на батьківщину. Задовго до мого приїзду він вже дізнався у знайомих, де я можу застосувати свої вчительські здібності, і мене вже чекали з 1 серпня.
З цими дітьми (мама їх працювала в банку, а тато — архітектор) я почала вчити португальську мову. І як-то мені все це сподобалося.
Завдяки моєму педагогічної освіти з моїми вихованцями мені було легко. До того ж сім’я виявилося дуже інтелігентна, допомагали мені у всьому. Допомагали зняти квартиру, знайти меблі. Вони ж допомогли мені перевезти сина сюди. Вже через рік я поїхала, забрала його. Він теж живе тут, зараз йому вже 31 рік.
Спочатку я португальської мови не знала взагалі. Читала книжки, але нічого там не розуміла. Брала підручник, тут же забувала. Поки не напрацювала певний лексикон, було дуже важко. Мій шеф попросив, щоб я вчила його дітей (дівчинці було три роки, хлопчикові — сім) російської мови, а вони вчили мене португальському. Отож і займалися. Вони показують мені, наприклад, телефон: telemovel. Зрозуміло! Через хвилину забула — потім знову повторили. Ось ми з ними досить швидко почали пояснюватися. Дітям дуже подобалося вчити російську мову. Дівчинка стала гордістю — я її навчила дуже красиво писати, у мене ж навички каліграфічного почерку. Вона потрапила в школі на дошку пошани, мама була дуже горда.
Загалом, мої роботодавці, бачачи усі мої спроби щось зробити, стали просувати: «Тобі потрібна школа!» Так що те, до чого я прийшла, на 50% — з їх подачі.
Наша школа виникла, як і майже все у нас, випадково. Вийшло так, що в 2003-2004 рр. мої друзі, які приїжджали сюди на заробітки, почали привозити з собою дітей, яких доводилося, поки дорослі на роботі, залишати вдома. Тоді діти були приблизно одного віку — 6-7 років, саме час йти в школу. Ну, мене і стали просити: «Юля, ну ти позаймайся з ними по суботах, щоб російську мову знали».
І до мене додому стали приводити дітей, я з ними займалася, а мами-тата збиралися і йшли в кафе. Ну, раз, два, три так було. Потім стало прикро, я кажу: «Хлопці, так не можна». Але мене зрозуміли неправильно і привезли ще декількох дітей. Загалом, створили групу з дев’яти осіб. Я сказала, що займатися з такою кількістю дітей у мене вдома нереально. До того ж діти були різного віку: поряд з шестирічками — дівчинка 14 років. Тоді батьки взяли мене в черговий раз в кафе і кажуть: «Давай будемо відкривати школу!»
Так і пішло. Почали шукати приміщення, якісь зв’язки. Мій шеф з дружиною дуже мені допомогли… І ось нашій школі зараз вже 15 років.
Що ще стало поштовхом до створення школи — мій син, приїхавши в Португалію, пішов у португальську школу, але відразу ж у 8-му класі залишився на другий рік. Тут з цим дуже просто, ніхто з цього приводу не переймається, а я плакала три дні, поки моя знайома португалка мені не сказала: «Джулія, що ти побиваєшся? Ну, залишився дитина на другий рік, і що? Хлопчик тільки приїхав, мови не знає, ти його відразу засунула в португальську школу — і чого ти хотіла?» Мене вбивало навіть не те, що він мови не знав, а то, що тут у школах є система «фалт», тобто пропусків. Неважливо, прогуляв ти урок, забув матеріал або ще щось- falta! Коли набирається 12 «фалт» по одному предмету в рік, тобі кажуть: «Вибач, ти залишаєшся на другий рік». У сина була falta з фізкультури! Португалія — футбольна країна, а Сергій у футбол не грав, а коли потрібно було грати у футбол, слід було приносити спеціальне взуття, щоб грати на спеціальному покритті. Але я ж була мама з Радянського Союзу: які другі кросівки!
На другий рік у нас трапилася неприємність: сина збила машина, і він — це було в кінці навчального року — пропустив всі тести, які повинен був написати. І його ще раз залишають на другий рік. Тут син мені заявляє: «Я туди більше не піду!»
Потім син все-таки пішов у португальську школу, він паралельно навчався в нашій школі, отримав атестат, закінчив університет…
В шкільній бібліотеці є книги і російською, і українською мовами.
«Всі брати-слов’яни»
Назва «Перша Слов’янська школа» у нас не тому, що є ще друга і третя, а тому, що вона стала першою, як піонер. Слов’янська — тому що у нас тут навчаються всі брати-слов’яни: і білоруси, і українці, і росіяни (та й не тільки слов’яни — кого у нас тільки немає!). І потрібно було об’єднати їх всіх одним словом. Назву ми вибирали довго і болісно, поки один знайомий не запропонував: нехай буде «слов’янська школа». Всі, у кого є якісь зачатки знання російської мови, йдуть до нас — навіть португальці є.
У школи є три форми навчання (щоденна, суботня і дистанційна). Щоденне навчання — для дітей, які тільки приїхали, або які з якихось причин не можуть навчатися в португальській школі (за станом здоров’я, наприклад), або, навпаки, планують скоро виїхати з Португалії. По суботах у нас навчаються діти, які ходять в португальські школи, але приходять сюди, щоб не забути російську мову, історію і підтягнути якісь предмети російською мовою). Дистанційна форма навчання — для дітей, які хотіли б навчатися російською, але живуть, скажімо, в Порту, де немає школи. Ми через Скайп займаємося з ними, потім раз-два на місяць приїжджають в Лісабон (у кожного свій графік) і складають заліки та іспити.
В щоденну школу хлопці ходять з великим задоволенням — це спілкування рідною мовою, спілкування з однолітками. Тут же немає такого, як у нас було в Росії, — вийшов з будинку в двір і гуляєш. Діти не надані тут самі собі, якщо вони гуляють, то на спеціально відведених майданчиках або з бабусями, або з батьками. А тут вони спілкуються. Та й програма у нас особлива, індивідуальна для кожної дитини. Це школа, в якій я сама хотіла б учитися. І ми її зробили.
У нас, можна сказати, школа сімейного типу. В класі у нас 4-6 чоловік. Працювати з такими класами суцільне задоволення. Ми не висуваємо завищених вимог. Для нас головне — щоб дитина йшла у школу з задоволенням і отримував знання. І результати нас радують, тому що наші випускники вступають у престижні вузи і в Португалії, і в Росії, і в інших країнах.
А ось з тими, хто навчається по суботах, ситуація трохи інша. Після п’ятиденного учбового тижня їх приводять сюди. Тобто у їх вихідний день, коли вони повинні осягнути неосяжне — по-російськи після тижня навчання на португальському. Тому наголос у нас більше на розвиток мовлення, на літературу, історію. З урахуванням того, що у нас є навчання і російською, і українською, програми в обох випадках свої. Хтось вчиться за російською програмою, а хтось- з української.
Школа у нас поза політикою й релігії. Незважаючи на всі складнощі, ми намагаємося якось об’єднуватися. Ось у березні у нас проходило свято, присвячений Тарасові Шевченку, — проводили, природно, українською мовою, але діти-росіяни теж читали шевченківські вірші російською. А зараз ми готуємося до 74-річчя Перемоги — українські діти теж будуть брати участь у цих заходах…
У Португалії є єдиний національний іспит, але у нас його не здають, так як можна здавати російський ЄДІ (а українці — єдиний іспит з української програмі). Після отримання атестата потрібно обов’язково поставити апостиль, потім зробити переклад атестату та результатів ЄДІ, отримати эквиваленцию, і можна вступати у вищі навчальні заклади де завгодно. Ми зараз боремося за те, щоб відкрити в Лісабоні пункт прийому ЄДІ. Раніше нам доводилося їздити в Росію, тепер їздимо в Аліканте — це ближче, але дорожче, так як ціни там інші.
А так ми проводимо географічний диктант, тотальний диктант, беремо участь у всіх конкурсах, олімпіадах… В минулому році ми брали участь у «Футбол без кордонів», їдемо в Ханти-Мансійськ на юнацькі ігри. Влітку їдемо в табір на березі океану в Алгарве. Завдяки Росспівробітництво беремо участь у програмі «Здрастуй, Росіє!». Не втрачаємо зв’язок з батьківщиною.
Чого нам не вистачає, так це свого актового залу та спортивного майданчика. Звичайно, хотілося б, щоб нам допомагали побільше!
«Це школа, в якій я сама хотіла б вчитися».
«Везу з собою заморожених восьминогів»
Я не знаю, як я жила раніше без португальської кухні! Перший раз, коли я побачила тут протертий суп, подумала: «Як це можна їсти?» Дуже довго не наважувалася спробувати креветок, равликів — а це дуже смачно. Але зараз, коли я приїжджаю в Росію, мені цього так не вистачає! Я з Португалії везу з собою восьминогів заморожених, консерви португальські (і сардини, і восьминогів, і тунця). Креветки купую в коробках — і у нас є спеціальний спосіб заморожування, поки я доводжу їх до Нижнього Новгорода, вони не встигають розтанути. Завжди везу з собою оливкова олія, хоча його можна придбати і в Росії. Або португальські сири! Чого варті сири з Азорських островів! Ну і португальське вино.
Бакаляу (сушена тріска) — мені дуже подобається, але якщо є вибір, виберу щось інше. А як тут готують м’ясо, ковбаски!.. Всі морські ракоподібні, молюски. Навчилася їсти устриці.
Ніякої особливої гастрономічної ностальгії за російської кухні не відчуваю. Тому що в нашій школі — слов’янська кухня! У нас чудовий кухар Євген, який готує абсолютно шикарні страви. І навіть робить заготовки — помідорчики, соління.
Взагалі в Португалії багато російських магазинів, але всі «руські» продукти тут робляться в Німеччині. Якщо чогось дуже хочеться, заїжджаємо туди приблизно раз у два тижні. Беремо, наприклад, оселедець.
Звичайно, були колись часи, коли возила сюди з Росії гречку, сухарики із чорного хліба. А зараз чорний хліб, дуже схожий на наш, тут можна купувати у німецької мережі магазинів. Там же є дуже хороший сир, сметана — краще, ніж в російській магазині.
Так що ми тут в цьому сенсі як у раю: хочеш — їж португальський, хочеш — російське.
«Португалки простіше, ніж наші жінки»
Якщо порівнювати португальських і наших жінок, то впадає в очі ось що: наша жінка, навіть якщо піде кудись забиратися в офіс або у когось вдома, вона все одно одягнеться, як ніби виходить у світ. Португальська жінка ніколи не буде заморочуватися, в чому їй піти на роботу. Що вона наділа, то добре. Моєї доброї знайомої чоловік подарував на день народження чудові дорогі чоботи. Я дивилася на них — це казка! І вона збирається на роботу і запитує: «Джулія, як я виглядаю?» Вона одягає ці шикарні чоботи, спідницю з воланами, а довершує все червоний дощовик в клітку, в яких в Росії ходять за грибами. І я не знаю, що сказати. Не скажеш же, що одяглася як матрьошка. Так і пішла…
Бачила я португальських жінок, які фарбуються, але на якийсь захід. За життя ж як встали, так і йдуть на роботу — і в цьому сенсі я опортугалилась. Тут португалки простіше, ніж наші жінки.
Чоловіки в Португалії нормальні. Ніхто з тих, кого я знаю, не схильний до алкоголізму, хоча ніякої заборони на алкоголь немає, навіть за кермом можна випити склянку пива або вина. Немає заборони, щоб сісти в обідню перерву, випити вина — це абсолютно нормальна справа!
Але мені здається, що наші чоловіки можуть бути більш імпозантними. Португальці простіше. Можуть поїхати в піджаку на мотоциклі, закотив штани, до офісу під’їхав, поправив штани, почистив.
Жоден португальська мужик не буде розповідати, що купив «Лексус» останньої моделі. У нього є машина, їздить — і вже добре. Пафосу менше у них.
Що мене вразило, коли я сюди приїхала: натовпи пап, гуляють в недільний день з дітьми. Мені пояснили, що мама повинна мати вихідний. Взагалі вони дуже люблять дітей, а інститут сім’ї в Португалії дуже розвинений. Хоча, звичайно, є випадки домашнього насильства.
У нас у всіх є друзі-португальці. Коли ми тільки приїхали сюди, я навіть не розуміла, куди потрапила. Мені потрібно запитати щось, але я пояснити не можу толком, куди мені треба. Так візьмуть за руку, відведуть, покажуть, відвезуть. Я взагалі не бачила людей добрішими. У нас в Росії такого немає.
Але, напевно, ми португальців все-таки трохи налякали. По-перше, був великий наплив, а по-друге, люди-то всі різні. Це я гарна, добра, як мені здається. А адже є й інші. Тут і «мафія де леште» («східна мафія») ошивалась… Але в будь-якому випадку португальці дуже відкриті, привітні і доброзичливі.
У гості ходять, але за звоночку — так і ми до цього звикли: спочатку подзвонити, попередити, а потім йти.
Коли я вперше приїхала сюди, великої різниці з Росією не відчула, але, приїхавши додому через рік, різницю відчула! Тут все йдуть і посміхаються. Ну, може, тільки коли на роботу йдуть, тоді не посміхаються. А так постійно запитують: «Як у тебе справи?» Хоча нікому це не цікаво. Пам’ятаю, як у моєму під’їзді бабусі всі запитували мене: «Комо эшта?» І я починаю розповідати все своє життя. А мене на наступний день знову питають. Я знову розповідаю. Потім мені пояснили, що запитують з ввічливості. І потрібно відповідати: «Дякую, добре!» І все.
Перше, що кинулося по приїзді в Росію, це бруд — і тут тільки до мене дійшло, що добре, що я там, а не тут.
Так, я люблю приїжджати в Росію. У мене там знайомі, подруги. Так, дуже добре! Але коли мене запитують, чи не залишусь я, відповідаю: «Ні! Я дуже люблю Росію. Я патріот, але патріот звідси. Я буду підтримувати російське освіту, але тут, в Португалії».
Андрій Яшлавський
