сиділа в невеликій фінській сауні і понуро дивилася на електричну піч у вигляді металевої кошика, набиту розжареним камінням. За матовою скляною дверима сауни мелькали силуети купальників з басейну. Але ось хтось наблизився впритул до дверей і відчинив її – в сауну увійшла незнайома дама в червоному купальнику. Рекомендую замовити http://abpg.com.ua/portfolio/event/40848-pennaya-vecherinka-v-gidro-Zone.html
Ми обмінялися похмурими поглядами, вона важко зітхнула і почала незграбно дертися на нижню крамницю, щоб потім перелізти на верхню, де спекотніше. Лавки в сауні принизливо високі для людей із зайвою вагою і зайвим віком.
Якийсь час ми мовчали, поволі розглядаючи один одного. Першою не витримала дама, обережно запитала:
– Ну і як вам це?
– Страшноватенько, – хмикнула я.
– Та не те слово, – підхопила пані, – просто жах!
– Кошмар! – погодилася я. – Жуть якась.
Дама хотіла ще щось сказати, але тут до нас в сауну увійшла жінка в квітчастій купальнику, його веселенька забарвлення різко контрастувала з похмурим виразом обличчя. Ми відразу зрозуміли, що наша. Лізти наверх вона навіть не намагалася, всілася на нижньому рівні.
– А ви що про це думаєте? – запитала червона квітчасту.
– Справжнє неподобство! – відразу ж включилася квітчаста. – Як у фільмі жахів! У мене вже третій день тут депресія.
– Та тут у всіх депресія, – підтакнула я, – всі ходять прибиті. Гаразд ми, промучившись пару годинок і втекли додому. А ці дівиці на стійці адміністратора? Раніше вони, нехай і фальшивенько, але хоча б посміхалися, а тепер… Ви бачили їхні обличчя? Злі, як горгульї.
– Ще б! – кивнула червона. – Вони ж з ранку до ночі в цьому бункері.
– У цій печері!
– В цих казематах!
У сауні з’явився вкрай літній дядечко в плавках, вираз його обличчя був невизначений. Ми зачаїлися. Дядечко підійшов до лавки, сперся на неї руками і став робити якісь жалюгідні подпрыгивающие руху. Ми співчутливо за ним спостерігали.
– Бідний, – шепнула мені квітчаста, – ніяк не може…
Я кивнула головою. А дядечко все підстрибував і підстрибував.
– Та що ви мучитеся, – не витримала червона і зсунулася з лавки. – Давайте я вам допоможу.
– Ви одна не впораєтеся, – підключилася я. – Так, на раз-два-три беремо його під руки.
Ми схопили розгубленого дядька з двох сторін під мишки і потягли вгору.
– Що… що ви робите? – дядько став злякано відбиватися. – Куди ви мене?.. Що вам треба?
– Ми хочемо затягнути вас на верхню лаву, – чмихав квітчаста.
– Навіщо? Я не хочу, відпустіть мене! – пручався нещасний.
– Але ви ж намагаєтеся застрибнути, але не можете, – здивувалася я.
– Нікуди я не хочу встрибувати! – обурився дядько. – Це вправа спеціальне для ніг, мені тренер порадив, стопи розробляти. Ненормальні якісь! Бандитське містечко, а не фітнес!
Дядечко стрімко вискочив з сауни. Ми спантеличено перезирнулися і дружно розреготалися. Відсміявшись, квітчаста сказала з полегкістю:
– Уявляєте, за три дні вперше розвеселилася.
– Так, спільна біда об’єднує, – філософськи промовила червона.
Спільною бідою став наш фітнес-клуб. Не можна сказати, що він був еталонним: у душових відвалювалися крани, і подекуди сипалася плитка, двері в сауну не закривалися, і температура в ній була в роздягальні. Все бурчали, але терпіли. Проте все пізнається в порівнянні.
Зате клуб був наповнений сонцем: світлі стіни, за ним бігли наївно намальовані греки і гречанки в туніках, весела музика, тренажерку від басейну відокремлювала велика скляна стіна, і під час пробіжок на доріжках можна було хихикати, спостерігаючи за командою пампушок в рятувальних жилетах, старанно вспенивающих підсвічену воду під час занять аквааеробікою.
Але тепер!.. Наш клуб перекупили інші господарі вирішили зробити ремонт, який тривав більше півроку: ми ходили по підлозі, застеленному поліетиленом, розносячи будівельну бруд мокрими сланцями, тренувалися під звуки дрилів і відбійних молотків, на місяць нам закривали то басейн, хаммам, потім повністю закрили кардіозона, врешті-решт нас всіх взагалі розігнали на два тижні, щоб підготувати урочисте відкриття оновленого клубу.
Результат переробки привів всіх клієнтів в жах і трепет – новий інтер’єр був вирішений в стилі лофт.
Ні, я нічого не маю проти цього стилю, він цілком годиться для нічних клубів, художніх галерей і таємних сховищ маніяків з трилерів. Але для спортивного клубу?.. Хоча, мабуть, на початку дев’яностих підпільні качалки бритоголових братків приблизно так і виглядали, але у нас займаються жінки, діти і люди похилого віку, нам же страшно!
Наших веселих греків закатали в темно-сірий цемент і для вірності, напевно, щоб вони не вискочили з-під фарби, загвинтили гігантськими болтами від підлоги до стелі. Дизайн, звичайно, але все одно – до остраху. Звідусіль на тлі глухих важких стін кольору мокрого асфальту і похмурих стель стирчали оголені труби, пофарбовані в криваво-червоний. Скляної стіни не стало, її замурували. Сонце з приміщення пішло, а рідкісні голі лампи, як смолоскипи на стінах середньовічного замку, виділяли приглушений зловісний світ.
Не стало вікон і дверей в жіночій і чоловічій роздягальнях, вони були просто відгороджені один від одного товстими кам’яними блоками, у зв’язку з чим в роздягальнях гуляв не тільки протяг, але і заблукали різностатеві люди.
Приміщення басейну теж одягнули в кам’яну коробку. Правда, одну зі стін вирішили навіщо-то прикрасити великим паркетом, чому при погляді на неї крутилася голова – здавалося, що підлога іде з-під ніг.
У тренажерках з новим обладнанням з чорного металу і сидіннями, знову-таки криваво-червоними, звучала якась скажена психоделічна музика. Коли ти займався на біговій доріжці або велотренажері, мимоволі збільшував під неї темп, підсвідомо бажаючи втекти звідси, але страшна музика не закінчувалася, а ти, як у кошмарному сні, все біг і біг на одному місці.
Клієнти стали якимись притихшими і пригніченими. Загальне напруження наростало.
Якось, ідучи з роздягальні в тренажерку, я застигла від несамовитих жіночих криків. Взопревший червоний дядько на межі сил тягав якусь залізяку і при кожному ривку рикав, як поранений мамонт. Поруч з ним стояла молоденька дівчина-тренер з перекошеним обличчям і не знала, чим йому допомогти.
Нарешті дядько кинув залізяку і, чомусь наорав на бідну тренершу, вийшов із залу. Засмучена тренерша зустрілася з співчуваючим поглядом тітоньки на еліпсі і чомусь накричала на неї.
Одним словом, біда.
І ось тут почали відбуватися дивні речі: насамперед незалежні, вільні, трохи зарозумілі, зайняті тільки собою клієнти, бажаючи тепер всіма силами зберегти психічне здоров’я, стали тиснутися один до одного, об’єднуватися в групи і змовницьки шепотітися. Назрівав бунт. І почався він з сауни.
Раніше сауни були роздільні, тепер – одна на всіх. Спочатку жінки і чоловіки дичилися один одного, а потім стало очевидно, що можна потрындеть і навіть пококетувати.
Перш жінки слухняно слідували велінням адміністрації «Не лити воду на камені! Не приносити ароматичні масла!», а якщо в парильні виявлялася якась ентузіастка з пляшечкою води або, не приведи господи, флакончиком м’яти, жінки виганяли її з ганьбою.
Одного разу я прийшла в жіночу сауну і здивувалася, що в неї пропала двері. Тіточки насплетничали, що днями тут зійшлися два парафіянки нашого фітнесу: одна пара хотіла і лила воду на розпечене каміння, інша вимагала чіткого виконання інструкцій і забирала в неї пляшку. У підсумку скандал двох голих тетек ледь не переріс у бійку, і була розбита скляна двері.
Подейкували, що у чоловіків в сауні звичаї куди вільніше.
І ось тепер ми об’єдналися. Навіть найпалкіші моралистки танули під хвилюючим чоловічим напором. Ці анархісти і нехлюї урізноманітнили нашу сумну життя: вони тягали в сауну пляшки з водою, ховаючи їх від інструкторів, обернувши своїми гумовими шапочками.
– Це їм (адміністрації) за все! – зухвало говорили чоловіки. – За відремонтований, але знову зламався хамам! За те, що ви, жінки, паритеся тепер в купальниках і ваші тіла не дихають! Але прийде той день, коли ми переможемо інструкції та умовності і роздягнемось все – зло їм!
Анархісти йшли один за іншим, не змовляючись, зі своїми прихованими пляшечками, камені вже не встигали нагріватися від цих вливань, пар стояв, як в пральні початку минулого століття, але всім було весело.
Якийсь дядько, не зумівши гарненько замаскувати свою літрову пляшку, частково заштовхав її в плавки, частково накрив шапочкою, чим викликав захоплений вереск жіночої половини.
Сауна стала самим відвідуваним місцем у клубі, всі старалися як можна швидше відбарабанивши свої два-три підходу до силових тренажерів і бігли туди. А самі пластикові пляшки стали якимось фетишем, так просто жезлом влади.
Сидимо ми в парильні, заходить засмучений наш завсідник, поддавальщик, і оголошує:
– Мужик той носатий пішов і пляшку свою забрав! Чого робити будемо? – і, головне, на мене втупився так вимогливо.
Я знизала плечима. А він не відстає.
– Так у вас на лавочці поруч з рушником пляшка мінералки.
– Шкода, – кажу, – я з неї п’ю, тим більше, що вона у мене зовсім повна.
– Гаразд, повна! – відмахнувся завсідник. – Че там залишилося…
Вибігаю стривожена, беру свою пляшечку, а там – полглотка на денці! Повертаюся в сауну сердита.
– Що за нісенітниця? Значить, поки я тут парилася, хтось до моєї пляшечці прикладався?
– Що за власницькі замашки? – дивується завсідник. – Ми тут все – комуна.
І, головне, забирає у мене з рук пляшку, допиває, нахаба, мій останній ковток і йде наповнювати її для додання. Повертається хитра-хитра, а в пляшці вода якогось іржавого кольору.
– А що це ви налили? – цікавлюся.
– Эвкалиптика, – він мені підморгує і ллє воду на камені.
І тут же маленьку сауну разом з парою наповнює затишний хлібний аромат.
– Та це ж пиво! – обурююся я поведінкою брехуна.
– А хто проти? – невинно цікавиться він.
Ні, всі були за. Пивний аромат розслаблював і веселив. Натхненний завсідник притягнув в наступну поїздку в шапочці вже справжню пляшку пива і запропонував нашій компанії:
